— Перев'язати не досить, — скреготнув зубами відьми́н. — Потрібен цілитель, жрець, умілий медик…
— Такого ви й так уночі би не збудили, — сказав другий стражник. — Тільки те й можемо для вас зробити, аби не мусили до світання під брамою валандатися. В кімнаті тепло, а й покласти пораненого теж буде на чому, легше йому буде. ніж на кульбаці. Дайте, поможем його з коня стягнути.
В кімнаті усередині барбакану справді було тепло, задушливо й затишно. Вогонь весело потріскував у комині, а за ним завзято сюрчав цвіркун.
За важким квадратним столом, заставленим дзбанами і тарілями, сиділо троє чоловіків.
— Вибачте, вельможні, — промовив стражник, який підтримував Горицвіта, — що вам заважаємо… Чей, не будете проти… Той ото лицар… гммм… І другий ранений, то я подумав…
— Добре подумав, — один із чоловіків повернув до них худе, виразне, з гострими рисами обличчя, встав. — Далі, кладіть його на лежанку.
Чоловік був ельфом. Як і другий, що сидів біля столу. Обоє, як показував їхній одяг, характерна мішанина людської та ельфійської моди, були ельфами осілими, асимільованими. Третій чоловік. з вигляду найстарший, був людиною. Лицарем — такий висновок можна було б зробити з одягу і шпакуватого волосся, підстриженого так, щоб помістилося під шолом.
— Я Хіреадан, — відрекомендувався вищий на зріст ельф, той із виразними рисами обличчя. Як це завжди бувало з представниками Старшого Народу, неможливо було визначити його вік, ельф міг з однаковою ймовірністю мати як двадцять, так і сто двадцять років. — А це мій родич Ердиль. Цей же шляхтич — лицар Вратимир.
— Шляхтич, — пробурмотів Геральт, але уважніший погляд на герб, вишитий на туніці, розвіяв його надії: розділений начетверо щит із золотими ліліями був навскіс перекреслений срібною перев'яззю. Вратимир походив не лише з неправого ложа, а й з мішаного, людсько-нелюдського зв'язку. Тому він, хоч і гербовий, не міг уважатися повноправним шляхтичем і права проходити крізь брами міст після настання сутінків, без сумніву, не мав.
— На жаль, — погляд відьми́на не пройшов повз увагу ельфа, — і ми мусимо тут очікувати світанку. Закон не має винятків, принаймні не для таких, як ми. Запрошуємо до товариства. пане лицарю.
— Геральт із Ривії, — відрекомендувався відьми́н. — Я відьми́н, а не лицар.
— Що з ним? — Хіреадан показав на Горицвіта, котрого стражники тим часом поклали на лежанку. — Виглядає як отруєння. Якщо це отруєння, я можу йому допомогти. Маю при собі добрі ліки.
Геральт сів, після чого швидко оповів про випадок над річкою. Ельфи перезирнулися. Шпакуватий лицар почвиркав слиною крізь зуби, морщачи обличчя.
— Неймовірно, — мовив Хіреадан. — Що б це могло бути?
— Джин із пляшки, — шепнув Вратимир. — Як у казці…
— Не зовсім, — Геральт показав на Горицвіта, що скулився на лежанці. — Я не знаю жодної казки, яка б так закінчувалася.
— Ушкодження цього бідолахи, — сказав Хіреадан, — мають очевидну магічну природу. Боюся, що мої медикаменти нам не дуже придадуться. Але я можу принаймні полегшити його страждання. Ти давав йому якісь ліки, Геральте?
— Еліксир від болю.
— Ходи, допоможеш мені. Підтримаєш йому голову.
Горицвіт пожадливо випив змішані з вином ліки, похлинувся останнім ковтком, захрипів, заплював шкіряну подушку.
— Я його знаю, — промовив другий ельф, Ердиль. — Це Горицвіт, трубадур і поет. Я колись його бачив, він співав при дворі короля Етайна в Цидарисі.
— Трубадур, — повторив Хіреадан, дивлячись на Геральта. — Погано. Дуже погано. В нього уражені м'язи шиї і гортань. Починаються зміни в голосових зв'язках. Треба якнайшвидше припинити дію чарів, бо інакше… Це може бути незворотнім.
— Це означає… Це означає, що він не зможе говорити?
— Говорити — так. Можливо. Але не співати.
Геральт, не мовлячи й слова, сів за стіл, сперся чолом об стиснуті кулаки.
— Чародій, — сказав Вратимир. — Необхідні магічні ліки або зцілююче закляття. Ти мусиш завезти його до якогось іншого міста, відьми́не.
— Як то? — Геральт підняв голову. — А тут, у Ринде? Тут немає чародія?
— У всій Реданії важко знайти мага, — мовив лицар. — Правда, панове ельфи? З того часу, як король Ериберт обклав чари грабіжницьким податком, маги бойкотують столицю і міста, в яких ретельно дотримуються королівських розпоряджень. А райці з Ринде, як я чув, славляться власне такою ретельністю. Правда? Хіреадане, Ердилю, я так кажу?
— Так, — підтвердив Ердиль. — Але… Хіреадане, можна?
— Навіть треба, — мовив Хіреадан, дивлячись на відьми́на. — Нема чого робити з цього таємницю, і так усі про це знають, усе Ринде. В місті, Геральте, тимчасово перебуває одна чародійка.
— Без сумніву, інкогніто?
— Не надто, — усміхнувся ельф. — Особа, про яку я кажу — велика індивідуалістка. Вона ігнорує і бойкот, який Рада Чародіїв оголосила Ринде, і розпорядження тутешніх райців, а вигоду з цього має значну, бо через бойкот попит на магічні послуги тут величезний. Звичайно, чародійка не платить ніяких податків.
— А магістрат це терпить?
— Чародійка живе в резиденції одного купця, торгового фактора з Новиграду, який одночасно є титулярним послом. Там її ніхто не може чіпати. Вона має притулок.
— Це більше домашній арешт, аніж притулок, — поправив Ердиль. — Вона там практично ув'язнена. Але не нарікає на брак клієнтів. Багатих клієнтів. Райцями демонстративно нехтує, скликає бали і гулянки…
— Зі свого боку райці скаженіють, підбурюють проти неї, кого вдасться, псують їй репутацію, як можуть, — додав Хіреадан. — Розпускають про неї гидкі плітки, мабуть, в надії, що ієрарх з Новиграду заборонить купцеві надавати їй притулок.
— Не люблю пхатися в такі слизькі справи, — буркнув Геральт. — Але вибору не маю. Як звати того купця-посла?
— Бо Беррон. — Відьми́нові видалося, що Хіреадан скривився, називаючи прізвище. — Що ж, це дійсно твій єдиний шанс. А точніше — єдиний шанс цього бідолахи на ліжку. Але чи захоче чародійка тобі допомогти… Не знаю.
— Вважай, як підеш туди — мовив Ердиль. — Шпики бургомістра стежать за будинком. Якби тебе затримали, знаєш, що робити. Гроші усі двері відчиняють.