— Вже дванадцять років.
— І як воно сталося?
— А що тобі до того? Налий собі ще.
— Охоче. Мені до того нічого, питаю з цікавості.
— Причина зрозуміла і прийнятна, — гучно зареготав страхолюд. — Але я її не приймаю. Тебе це не обходить — та й вже. Але, щоб хоч трохи вдовольнити твою цікавість, покажу тобі, як я виглядав до того. Глянь туди, на портрети. Перший, рахуючи від каміна, то мій татусь. Другий — хіба холера знає, хто. А третій — я. Бачиш?
З-під куряви і павутини з портрету водянистим поглядом дивилося пухке, сумне та прищаве обличчя непримітного товстунчика. Геральт, який стикався з прикрашанням клієнтів, поширеним серед портретистів, сумно похитав головою.
— Бачиш? — повторив Нівеллін, щирячи ікла.
— Бачу.
— Хто ти такий?
— Не розумію.
— Не розумієш? — страховид підняв голову, очі його зблиснули, як у кота. — Мій портрет, гостю, висить там, де світло свічок не досягає. Я його бачу, але я не людина. Принаймні, тепер. Людина, щоб оглянути портрет, встала б і підійшла ближче, та ще й свічника потребувала. А ти такого не зробив. Висновок простий. Але я питаю просто з мосту: ти людина?
Геральт не опустив погляду.
— Якщо ти так ставиш справу, — відповів після хвилинної мовчанки, — то не зовсім.
— Ага. Мабуть, не буде нетактовним спитати, хто ж ти такий?
— Відьми́н.
— Ага, — повторив Нівеллен через якусь мить. — Якщо мене пам'ять не підводить, то відьми́ни заробляють на життя цікавим робом. За плату вбивають різних потвор.
— Не підводить.
Знову запала тиша. Полум'я свічок мерехтіло, вистрілювало вгору тонкими вусиками вогню, блищало на різьбленому кришталі келихів, у каскадах воску, що стікав по ліхтарю.
Нівеллен сидів нерухомо, ледь поводячи величезними вухами.
— Припустимо, — сказав врешті, — що ти встигнеш витягнути меча, аніж я до тебе доскочу. Припустімо, що навіть встигнеш вдарити. При моїй вазі це мене не зупинить, я тебе самим розгоном зіб'ю з ніг. А пізніше все вирішать зуби. Як думаєш, відьми́не, хто з нас двох матиме більші шанси, коли дійде до перегризання горлянки?
Геральт, притримуючи великим пальцем олив'яну закрутку карафки, налив собі вина, лигнув, відхилився на спинку крісла. Дивився на страхолюда усміхаючись, а була то усмішка винятково паскудна.
— Тааак, — протяжно сказав Нівеллен, довбаючи кігтем у куточку пащі. — Треба визнати, ти вмієш відповідати на питання без довгих слів. Цікаво, як упораєшся з тим, про що я запитаю далі. Хто за мене заплатив?
— Ніхто. Я тут випадково.
— І не брешеш?
— Не маю такого звичаю.
— А який звичай маєш? Я про відьми́нів чував. Затямив, що вони крадуть малих дітей і годують їх магічним зіллям. Ті, котрі виживуть, самі робляться відьми́нами, чарівниками з нелюдськими здібностями. Виучують їх убивати, викорінюють усі людські почуття й звички. Роблять з них потвор, які мають убивати інших потвор. Я чув, як казали, що давно вже пора, щоби хтось почав полювати на відьми́нів. Бо потвор усе менше, а відьми́нів усе більше. З'їж куріпку, доки зовсім не вистигла.
Нівеллен узяв з полумиска куріпку, усю цілком запхнув до пащі і схрупав, як сухарик, потріскуючи розчавлюваними в зубах кісточками.
— Чому ти нічого не кажеш? — нерозбірливо сказав, ковтаючи. — Що з того, що про вас кажуть, є правдою?
— Майже нічого.
— А що брехнею?
— Те, що потвор усе менше.
— Факт. Є їх чимало, — вищирив ікла Нівеллен. — Одна потвора саме сидить перед тобою і думає, чи добре було тебе запрошувати. Відразу мені не сподобався твій цеховий знак, гостю.
— Ти не потвора, Нівеллене, — сухо промовив відьми́н.
— А, до холери, це щось новеньке. То хто ж я такий, як скажеш? Кисіль з журавлини? Ключ диких гусей, що відлітають на південь у смутний листопадовий ранок? Ні? То, може, незайманість, втеряна біля джерельця цицькатою мельниківною? Ну, Геральте, скажи мені, хто я. Бачиш, аж трушуся від цікавості.
— Ти не потвора. Інакше не міг би доторкнутися до тієї срібної таці. І в жодному разі не взяв би в руки мого медальйону.
— Ге! — ревнув Нівеллен так, що полум'я свічок на мить прибрало горизонтальну позицію. — Либонь що нині день виявлення великих і страшних таємниць! Зараз довідаюся, що вуха мені виросли, бо я малим вівсянки на молоці не любив!
— Ні, не так, — спокійно сказав Геральт. — Це сталося через наслане прокляття. Я певен, ти знаєш, хто тебе прокляв.
— А як знаю, то що?
— Прокляття можна зняти. В багатьох випадках.
— Ти, як відьми́н, звісно, вмієш знімати прокляття? В багатьох випадках?
— Вмію. Хочеш, щоб я спробував?
— Ні. Не хочу.
Страхолюд роззявив пащу і показав червоного язика на дві п'яді довжиною.
— Що, заціпило тобі?
— Заціпило, — визнав Геральт.
Страхолюд захихотів і розсівся в кріслі.
— Я й знав, що заціпить, — сказав. — Налий собі ще і сядь зручно. Розкажу тобі всю ту історію. Відьми́н чи не відьми́н, на злісника не виглядаєш, а я маю охоту побалакати. Налий собі.
— Вже нема чого.
— А, до холери, — страхолюд кашлянув і знову вальнув лапою в стіл. Біля двох порожніх карафок невідомо звідки з'явився чималий глиняний жбан, обплетений лозою. Нівеллен зубами здер воскову печатку.
— Як ти, напевно, помітив, — розпочав, наливаючи, — околиця доволі відлюдна. До найближчих людських садиб добрий шмат дороги. Бачиш, мій татусь, та й мій дідусь теж, свого часу не давали надмірних приводів до любові ні сусідам, ні купцям, які мандрували шляхом. Як хто сюди приблукався, то в ліпшому випадку тратив свій маєток, якщо татусь визирив його з вежі. А пару ближчих садиб спалилися, бо татусь вирішив, що зволікають з даниною. Мало хто любив мого татуся. Звісно, крім мене. Я страшенно плакав, коли якось привезли на возі те, що зосталося з мого татуся після удару дворучним мечем. Дідусь тоді вже активним розбоєм не займався, бо відколи дістав по черепу залізним моргенштерном, заїкався, слинився і рідко коли вчасно встигав до вбиральні. Запало рішення, що я, як спадкоємець, мушу очолити дружину.
— Я молодий тоді був, — вів далі Нівеллен, — справжнісінький молокосос, отож хлопці з дружини обвели мене довкруг пальця. Я їх очолював, сам розумієш, так само, як товсте порося може очолювати вовчу тічку. Отож взялися ми за речі, яких татусь ніколи б не дозволив. Не вдаватимусь у деталі, відразу перейду до суті справи. Одного разу витягнули ми аж до Геліболу, під Мирт, і ограбували святиню. А там, як на те, була одна молода жриця.