— Годиться, — запевнив Геральт. — Якщо господар вітає гостя ревінням і погрожує розірвати на шматки.
— Холера! — образився страхолюд. — Ще мене уражатиме, приблуда. Гість знайшовся! Пхається на подвір'я, нищить чужі квіти, величається і думає, що зараз йому винесуть хліб і сіль. Тьху!
Створіння сплюнуло, засопло і закрило пащу. Довгі ікла зосталися назовні, надаючи йому вигляду вепра-одинця.
— Ну то що? — сказав відьми́н через хвилину, опускаючи меч. — Так і будемо стояти?
— А ти що пропонуєш? Лягти? — приснуло створіння. — Кажу тобі, сховай те залізо.
Відьми́н вправно засунув зброю до піхов на спині; не опускаючи руки, погладив ефес, що стирчав над плечем.
— Я б волів, — промовив, — щоб ти не робив надто різких рухів. Цей меч завше можна витягнути, притому швидше, ніж ти думаєш.
— Я бачив, — хрюкнуло створіння. — Коли б не те, вже б ти був за брамою зі слідом моєї підошви на дупі. Чого тобі? Звідки ти тут узявся?
— Заблукав, — збрехав відьми́н.
— Заблукав, — повторив страхолюд, кривлячи пащу в грізній гримасі. — Ну то виблукай. Себто, за браму. Настав ліве вухо до сонця і так тримай, — то зараз вернешся на шлях. Чого чекаєш?
— Тут вода є? — спокійно спитав Геральт. — Кінь хоче пити. І я теж, якщо тобі це дуже не шкодить.
Страхолюд переступив з ноги на ногу, почухрав вухо.
— Слухай, ти, — сказав. — Ти справді мене не боїшся?
— А що, повинен?
Страхолюд розглянувся, відхаркнув, замашисто підтягнув штани з буфами.
— А, побий його грець, бодай тобі. Гість у дім. Не щодня трапляється хтось такий, що від мого виду не тікає і не мліє. Гаразд. Коли ти здорожений, але порядний мандрівник, то прошу до хати. Але як ти опришок чи злодій, то щоб знав: цей дім виконує мої накази. Всередині цих мурів я правлю!
Підняв волохату лапу. Всі віконниці знову залопотіли, а в кам'яній горлянці дельфіна щось глухо забулькотіло.
— Запрошую, — повторив.
Геральт не ворухнувся, пильно на нього дивлячись.
— Ти сам живеш?
— А тобі що до того, з ким я живу? — гнівно промовило створіння, роззявляючи пащу, а потім гучно зареготало. — Ага, розумію. Певно, йдеться про те, чи не маю сорока пахолків, такої ж вроди, як я сам. Не маю. То як, до холери, користаєш із запрошення, зробленого від щирого серця? Бо як ні, то брама там, акурат за твоїм задом!
Геральт штивно вклонився.
— Запрошення приймаю, — сказав згідно з усталеною формулою. — Закону гостинності не порушу.
— Мій дім — твій дім, — відповіло створіння, також усталено, хоч недбало. — Сюди, гостю. А коня давай туди, до криниці.
Палацик і всередині благав ґрунтовного ремонту, а все ж було тут досить чисто і порядно. Меблі вийшли з рук добрих майстрів, хоча сталося це дуже давно. В повітрі висів гострий запах куряви. Було темно.
— Світло! — гаркнув страхолюд, а скіпка, ввіткнута у залізний держак, відразу ж вибухнула полум'ям і кіптявою.
— Непогано, — промовив відьми́н. Страхолюд зареготав.
— Тільки всього? Ну, бачу, тебе здивувати трудно. Я ж казав, що цей дім виконує мої накази. Туди, прошу. Обережно, бо сходи стрімкі. Світло!
На сходах страхолюд повернувся.
— А що це баламбає в тебе на шиї, гостю? Що це таке?
— Подивися.
Створіння взяло медальйон у лапу, піднесло до очей, ледь напинаючи ланцюжок на шиї Геральта.
— В цього звіра неприємний вираз морди. Що то таке?
— Цеховий знак.
— Либонь, намордники виробляєш. Туди, прошу. Світло!
Середину великої кімнати, повністю позбавленої вікон, займав величезний дубовий стіл, зовсім порожній, якщо не лічити великого світильника з потемнілої бронзи, покритого фестонами застиглого воску. Після чергової команди страхолюда свічки запалали і замиготіли, дещо роз'яснюючи приміщення.
Одна зі стін кімнати була обвішана зброєю — тут висіли композиції з округлих щитів, перехрещених протазанів, рогатин та гізарм, тяжких кончарів і бойових сокир. Половину прилеглої стіни займало жерло величезного каміна, над яким виднілися ряди облізлих портретів. Стіна навпроти входу була заповнена мисливськими трофеями — сохаті роги лосів і росохаті оленів кидали довгі тіні на вищирені голови вепрів, ведмедів та рисів, на обшарпані й поморшені крила орлів та яструбів. Центральне почесне місце займала голова скельного дракона — пожовкла, знищена, з вилазячою паклею. Геральт підійшов ближче.
— Його вполював мій дідусь, — сказав страхолюд, кидаючи в жерло каміна величезну колоду. — Мабуть, останній в околиці, який дав себе вполювати. Сідай, гостю. Думаю, ти голодний?
— Не заперечую, господарю.
Страхолюд сів при столі, опустив голову, сплів на животі волохаті лапи, якусь хвилину бурмотів, потім стиха рикнув, б'ючи лапою об стіл. Полумиски й тарілки олов'яно і срібно, чарки кришталево задзвеніли. Запахло печенею, часником, майораном, мускатним горіхом. Геральт не виявив здивування.
— Так, — затер лапи страхолюд. — Краще від слуг, ні? Частуйся, гостю. От пулярка, от вепрова шинка, ось паштет із… Не знаю, з чого. З чогось. Тут рябчики. Ні, до холери, це куріпки. Я закляття поплутав. Їж, їж. Це порядна справжня їжа, не сумлівайся.
— Я й не сумліваюся. — Геральт розірвав пулярку на дві частини.
— Я й забув, — пирснув страхолюд, — що ти не з лякливих. А, до прикладу, звешся як?
— Геральт. А ти, господарю?
— Нівеллен. Але в околиці називають мене Виродком або Ікланем. І дітей мною лякають.
Страхолюд влив собі до горлянки вміст величезного кубка, а потім поліз пальчиськами в паштет, вириваючи з миски майже половину зарáз.
— Дітей лякають, — повторив Геральт з повним ротом. — І, далебі, безпідставно?
— Цілком. Твоє здоров'я, Геральте.
— І твоє, Нівелліне.
— Як вино? Ти помітив, що виноградне, а не з яблук? Але, як тобі не смакує, вичарую інше.
— Дякую, несогірше. Магічні здібності в тебе вроджені?
— Ні. То від часу, як оце в мене виросло. Себто, морда. Сам не знаю, звідки воно взялося, але дім виконує те, що я йому накажу. Нічого особливого, вмію вичарувати жертя, пиття, одіж, чисту постіль, гарячу воду, мило. Таке кожна баба і без чарів зуміє. Відчиняю й зачиняю вікна і двері. Вогонь запалюю. Нічого особливого.
— І то незле. А ту… як ти казав, морду, давно маєш?