Останнє бажання

Страница 12 из 79

Анджей Сапковский

Кобила слухняно рушила вперед через бурелом, обережно переступаючи гілля та ями від вивернутих дерев.

— Хоч це і не вовкулака, не ризикуватимемо, — вів далі відьми́н, виймаючи з торби біля сідла засушену китичку тої й вішаючи її при мундштуці. Кобила пирхнула. Геральт дещо розшнурував каптан під шиєю, видобув назовні медальйон з вищиреною вовчою пащею. Медальйон, підвішений на срібному ланцюжку, погойдувався в ритмі кінської ходи, поблискуючи у сонячному промінні наче ртуть.

II

Червону черепицю округлого даху башти він помітив з вершини пагорба, на який піднявся, зрізаючи кут повороту не надто протоптаної стежки. Узбіччя, заросле ліщиною, засипане сухим гіллям, покрите товстим килимом жовтого листя, було не надто зручним для спуску. Відьми́н повернувся, обережно з'їхав схилом, повернувся на стежку. Їхав повільно, час від часу притримував коня і звішувався з кульбаки, шукаючи слідів.

Кобила шарпнула головою, дико заіржала, затупотіла, затанцювала на стежці, здіймаючи куряву із сухого листя. Геральт, обхопивши кінську шию лівою рукою, склав пальці правої руки в Знак Аксій і водив над кінською головою, шепочучи заклинання.

— Аж так недобре? — пробурмотів і оглянувся довкола, не знімаючи Знаку. — Аж так? Спокійно, Рибко, спокійно.

Чари подіяли швидко, але кобила, навіть підштовхнута п'ятою, зрушила не відразу, мляво, неприродно, згубивши еластичний ритм ходи. Відьми́н легко зістрибнув на землю, пішов далі пішки, тягнучи коня за вуздечку. Побачив мур.

Між муром і лісом не було відступу, помітної прогалини. Молоді деревця й кущі ялівцю змішували листя з плющем і диким виноградом, що вчепився кам'яної стіни. Геральт задер голову. Тої ж миті почув, як до його карку, лоскочучи, підіймаючи волосся, учепилося і рухається поповзом невидиме м'яке створіннячко. Він знав, що це.

Хтось дивився.

Повернувся повільно, плавно. Рибка пирхнула, м'язи на її шиї затремтіли і заворушилися під шкірою.

На узбіччі пагорба, з якого він щойно з'їхав, нерухомо стояла дівчина, спершись одною рукою об стовбур вільхи. Її біла сукня, що волоклася по землі, контрастувала з блискучою чорнотою довгого, розкуйовдженого, спадаючого на плечі волосся. Геральтові здалося, що вона усміхається, але не був певний — надто далеко.

— Вітаю, — сказав, піднявши руку в приязному жесті. Ступив крок до дівчини. Вона, ледь повертаючи голову, слідкувала за його рухами. Обличчя мала бліде, очі чорні й величезні. Усмішка — якщо то була усмішка — щезла з її обличчя, наче стерта ганчіркою. Геральт зробив ще один крок. Листя зашелестіло. Дівчина збігла по узбіччі як лань, проскочила між кущами ліщини, була вже тільки білою смугою, коли зникла в глибині лісу. Здавалося, що довга сукня зовсім не сковує її рухів.

Кобила відьми́на злякано заіржала, шарпнувши голову вгору. Геральт, все ще дивлячись у напрямку лісу, звично заспокоїв її Знаком. Тягнучи коня за вуздечку, повільно пішов уздовж муру, по пояс у лопухах.

Брама, міцна, обкована залізом, посаджена на іржавих завісах, була оснащена великою мосяжною калаталкою. Повагавшись трохи, Геральт витягнув руку і торкнувся засниділого кільця. Відразу відскочив, бо тої ж миті брама розкрилася, зі скрипом і хрипом, розгортаючи на боки купки трави, камінці та галузки. За брамою не було нікого — відьми́н бачив лише порожнє подвір'я, занедбане, заросле кропивою. Ввійшов, тягнучи коня за собою. Кобила, приголомшена Знаком, не опиралася, але ноги переставляла негнучко й невпевнено.

Подвір'я було з трьох боків оточене муром і рештками дерев'яних риштувань, четвертий же становив фасад палацика у строкатій віспі полупаного тиньку, брудних патьоках, гірляндах плющу. Віконниці, з яких злізла фарба, буди зачинені. Двері теж.

Геральт перекинув Рибчину вуздечку через стовпчик при брамі і повільно пішов у бік палацику по засипаній жорствою алейці, що бігла повз низьке цембровиння невеликого фонтанчика, заповненого листям і сміттям. Посередині фонтану, на химерному цоколі, випружувався дельфін, вирізаний з білого каменю, вигинаючи вбік обтовчений хвіст. Біля фонтану, на чомусь, що колись давно було клумбою, ріс трояндовий кущ. Від інших кущів, бачених Геральтом, він не відрізнявся нічим, окрім кольору квітів. Квіти були винятком – мали барву індиго, з легеньким пурпуровим відтінком на кінцях деяких пелюстків. Відьми́н торкнувся одної, наблизив обличчя, понюхав. Квіти мали звичайний трояндовий запах, але дещо сильніший.

Двері палацику — і одночасно всі віконниці — з тріском розчинилися. Геральт різко підняв голову. Алейкою, скрегочучи жорствою, просто на нього мчало страховисько.

Права рука відьми́на блискавично піднялася над плечем, а ліва тої ж миті сильно шарпнула за пас на грудях, так що руків'я меча саме стрибнуло в долоню. Лезо, з сичанням вивільняючись із піхов, описало коротке світляне півколо й завмело, вимірене вістрям у бік атакуючого створіння. Побачивши меч, створіння загальмувало і зупинилося. Жорства розприснулась на всі боки. Відьми́н і не здригнувся.

Створіння було людиноподібним, вбраним у поношений, але добротний одяг, не позбавлений елегантних, хоча зовсім нефункціональних дармовисів. Однак людиноподібність сягала тільки забрудненої кризи каптану — над нею здіймалася величезна, кудлата, як у ведмедя, голова з величезними вухами, парою диких очиць і вражаючою пащею, повною кривих ікол, у якій, наче полум'я, миготав червоний язик.

— Геть звідси, смертна людино! — заревла потвора, махаючи лапами, але не рушаючи з місця. — Зжеру тебе! На кусні розірву!

Відьми́н не ворухнувся і не опустив меча.

— Ти глухий? Марш звідси! — вереснуло створіння і видало звук, середній між свинячим кувіканням і ревом оленя-самця. Віконниці у всіх вікнах забилися і залопотіли, стрясаючи сміття й тиньк із парапетів. Ні відьми́н, ні потвора не ворухнулися.

— Тікай, доки цілий! — рикнуло створіння, але дещо менш упевнено. — Інакше…

— Інакше що? — урвав Геральт.

Страхолюд засопів, скривив потворну голову.

— Диви, який смілий, — спокійно сказав, щирячи ікла і витріщивши на Геральта зайшлі кров'ю очиці. — Опусти те залізо, з ласки своєї. Може, ти не докумекав, що стоїш на подвір'ї мого власного дому? А, може, там, звідки ти родом, годиться страшити господаря мечем на його власному подвір'ї?