— Що то за святиня була, Нівеллене?
— А холера її знає, Геральте. Думаю, що якась недобра святиня. На вівтарі, пам'ятаю, лежали черепи і костомахи, зелений вогонь горів. Смерділо, як холера. Але до речі. Хлопці схопили жрицю, здерли з неї одежину — та й сказали, що я мушу змужніти. Ну я й змужнів, дурний шмаркач. У тракті того мужніння жриця плюнула мені в писок і щось проверещала.
— Що?
— Що я потвора в людській подобі, то тепер буду в потворній, щось про кохання, про кров, не згадаю. Стилетик, такий малий, вона його, мабуть, у волоссі сховала. Зарізалася, а тоді… Давали ми звідти дьору, Геральте, кажу тобі, ледь коней не позаганяли. То була недобра святиня.
— Кажи далі.
— А далі було так, як жриця й сказала. Через кілька днів прокидаюся рано, а слуги, лиш мене хто побачить, в крик і навтьоки. Я до дзеркала… Бачиш, Геральте, перепудився я, щось мене опосіло, пам'ятаю, як в тумані. Коротше кажучи, трупи були. Кілька. Я користав зі всього, що лиш під руки утрапило, а раптом зробився страшенно сильним. А дім помагав мені, як міг: дверима гримав, у повітрі начиння літало, вогонь бухав. Хто встиг, той у переполосі втік, тітуся, тіточна сестра, хлопці з дружини, та що там казати, навіть пси утекли, виючи і підібгавши хвости. Втекла моя киця Ласуха. З переляку навіть тітусин папуга здох. От я і лишився сам — і що вже ревів, завивав, казився, товк, що попало, переважно люстра.
Нівеллен урвав, зітхнув, шморгнув носом.
— Коли мені перейшло, — продовжив за мить, — то вже було запізно. Я залишився сам. Нікому вже не міг пояснити, що змінився тільки і винятково з виду, що, хоч у страшній подобі, я тільки дурний парубчак, який хлипає в порожньому замку над тілами слуг. Потім прийшов жахливий страх: вернуться і затовчуть, перш ніж я встигну щось пояснити. Але ніхто не повернувся.
Страхолюд на хвилю замовк, обтер носа рукавом.
— Не хочу я тих перших місяців і згадувати, Геральте, досі дрощі мене беруть, як згадаю. Перейду до суті. Довго, дуже довго сидів я в замку, як миша під мітлою, носа назовні не висовуючи. Коли хтось з'являвся, а рідко так бувало, то я не виходив, от, наказував домові тріснути двічі віконницею чи рикнув собі через ґаргулю в ринві, і того зазвичай вистачало, щоб гість лишав по собі тільки велику хмару куряви. Отак було аж до дня, коли я рано-вранці виглянув через вікно — і що ж побачив? Якийсь черевань ріже собі рожу з тітусиного куща. А треба тобі знати, що то не виграшки, а блакитні рожі з Назаїру, саджанці ще мій дідусь звідкись привіз. Найшла на мене злість, вискочив я надвір. Черевань, як вернувся йому голос, бо від мого виду пропав був, вистогнав, що хотів лиш кілька квіточок для донечки, щоб я його помилував і дарував життям та здоров'ям. Вже я лаштувався витурити його за головну браму, як щось мені сяйнуло, згадав я старі казки, що колись мені пістунка Лєнка розказувала, нянька моя, стара кочерга. Холера, подумав я, начебто гарні дівчатка перетворюють жаб на королевичів, чи то навпаки, то, може… Може, є в тих байках зерно правди, якийсь шанс… Підскочив я на два сажні, ревнув так, що виноград зі стіни зірвався і як заволаю: "Донька або життя!", — нічого ліпшого мені на думку не спало. Купець, бо то був купець, давай голосити — та й зізнався, що його донечці вісім літ. Що, смієшся?
— Ні.
— Бо я не знав, сміятися мені чи плакати над моїм зателепаним таланом. Жаль мені стало купчини, дивитися не міг, як він тремтить, запросив його всередину, пригостив, на прощання відсипав золота й камінців до торби. А треба тобі знати, що в підземеллі залишилося чимало добра, ще з татусевих часів, я не дуже знав, що з тим робити, міг собі дозволити широкий жест. Купець променів, дякував, аж обплювався. Мусив десь похвалитися своєю пригодою, бо не минуло й двох місяців, як приїхав інший купець. Мав при собі наготований чималий міх. І доньку. Теж чималу.
Нівеллен витягнув ноги під столом, потягнувся, аж крісло затріщало.
— З купцем ми зговорилися вмент, — вів далі. — Умовилися, що залишить її мені на рік. Я ще мусив йому допомогти мішок на мула закладати, він сам би не підняв.
— А дівчина?
— Спершу торсії діставала від самого мого вигляду, певна була, що я її з'їм. Але через місяць ми вже разом їли при одному столі, балакали і ходили на довгі прогулянки. Та, хоч мила була і напрочуд тямуща, язик мені заплітався, коли я з нею розмовляв. Бачиш, Геральте, я завжди перед дівчатами ніяковів, завжди на посміховисько виставлявся. Навіть перед дівками з обори, з гноєм на литках, що їх хлопці-дружинники крутили-вертіли на всі боки, як хотіли. Навіть такі з мене глузували. Що ж допіру, думав я, з такою мордою. Навіть не зважився їй натякнути про причину, через яку я так дорого заплатив за рік її життя. Рік тягнувся, як сморід за ополченням, аж врешті купець з'явився і забрав її. А я, зневірений, на кілька місяців замкнувся в домі й не зважав на жодних гостей з дочками, які тут з'являлися. Але, після року, проведеного в товаристві, зрозумів, як тяжко, коли нема до кого і словом озватися.
Страхолюд видобув із себе звук, який мав бути зітханням, але подобав радше на гикавку.
— Наступна, — продовжив за мить, — Фенною звалася. Мала була, бистра і щебетуха, справжня золотомушка . Зовсім мене не боялася. Одного дня, саме річниця моїх пострижин була, перепилися ми обоє меду і.. ге-ге. Відразу після цього вискочив я з ліжка та й до люстра. Зізнаюся, що розчарований я був і засмучений. Морда зосталася, як була, хіба що з виразом трохи дурнішим. А кажуть, що в казках є народна мудрість! Гімна варта така мудрість, Геральте. Ну, але Фенна швидко постаралася, щоб я забув про гризоти. Весела була дівчина, кажу тобі! Знаєш, що вигадала? Страшили ми вдвійку непроханих гостей. Уяви собі: входить такий на подвір'я, розглядається, аж тут я з ревом жену на нього, накарачках, а Фенна, голісінька, сидить в мене на спині і трубить у дідусів мисливський ріг!
Нівеллен затрусився від сміху, виблискуючи білими іклами.
— Фенна, — продовжував, — була в мене цілий рік, а тоді повернулася додому з великим посагом. Лаштувалася заміж за певного власника шинку, вдівця.