— "Боярина Судиславича. Але він що йно вчера вернув з князем, то певно ще не має часу, обїздити ліси".
— "А як би так довідався?"
— "То зле булоб".
— "А прецінь? Як ти боронив би ся?"
— "Та сказав би, що не знаю, чиє там було ловче, бо тут зараз в сусідстві починаються великі княжі ліси. Хто його знає, відки той олень прибіг і де впав".
— "Адже від княжих слуг також не булоб тобі зате легко".
— "Як від котрого. Є й добрі люди між ними. От буде тому з десять літ, як приловив мене з оленем, якого я що йно влучив рогатиною, княжий дворянин, такий молоденький, як дитина — ага, Крушина називався. Я в ноги йому: не подайте на кару, прошу. А він сміється й каже: Ти гадаєш, що сам князь, як би се бачив, покарав би тебе? Він не такий лютий, як бояри. Тай поїхав".
Ярослава сердечно бавила та розмова з грабівником-мисливим. Отже продовжав її.
— "А не знаєш, відки вернув боярин Судиславич?"
— "З походу. Кажуть, що з князем аж над Дунаєм був, дуже далеко. Багато землі завоював наш князь".
— "А як гадаєш, чи то добре сталося?"
— "Та, придбати земленьку все добре. Але найбільше добра матимуть з того захланні бояри. Бог би їх побив! А нам, вольним смердам, хиба може подать троха вменшить наш князь, як забогатів новими землями. Кажуть, що він справедливий чоловік. А ще до того й молодий, а у молодого все мякше серце".
— "Чи бачив ти коли князя?"
— "Бачив, але давно. Ще на похороні старого. Таке то було ще хирне, як дитина, а сумне аж з ніг валилося. Лиш очі йому блестіли, а то гадав би, що мерлець йде за домовиною. Я, як вернув, кажу до жінки: знаєш, незадовго матимемо похорон і молодого князя — він не потягне довго. А тут чую, що він й войни виграє і землі багато придбав — добрий господар! Ще тільки як зменшить нам подать, то ліпшого не треба. Коби так хто порадив йому, бо він ще молодий, а молодому, аби який, то зелено в голові... От мій син як наперся: піду тай піду; на синій Дунай, каже, подивитися хочу! Як пішов, так досі нема. А нам зате й полекша ледви чи буде. Але де там! Ті захланні бояри порадилиб князеви, сему шкіру здерти зі смерда!"
Ярослав щиро сміявся в душі з критики свого ума. І був би випитував дальше, але господиня, споглядаючи на гостя, обізвалася до свого балакучого чоловіка:
— "Ой мелеш, сам не знаєш що тай перед ким. Буде вже того, буде!"
Мужик спамятався і по хвилі запитав князя:
— "А ви звідки?"
Князь сміючися, відповів:
— "Не бійся мене, батьку! Я з волинських дворян, що вчера приїхали витати вашого князя. Що мені там галицький олень чи князь!... А з котрим полком пішов ваш син?"
— "Та з Судиславичом пішов!" живо відповіла матір.
— "Він десь що йно тепер доходить до Галича", відповів Ярослав.
— "Боженька з вас говорилаб..." сказала матір.
Князь встав і подякувавши за обід, почав шукати при собі, щоб обдарувати чимсь за приняттє родину смерда. Але не мав нічого. Засоромлений сказав:
— "Вибачте, що не можу віддячитися дарунком за гостину, але нічого не маю при собі, все лишив у Галичі".
— "Та олень не був мій, тільки або княжий або боярський, а напевно божий. А меду принесли пчоли, тільки жінка зладила його".
Князь почав дякувати ще раз господини, а вона на те:
— "Ви нас дуже гарно обдарували на нашу гостину вісткою про сина. Видихайте здорові!"'
Вдоволений виїздив князь з мужицького обістя: бачив кусень спокійного життя, далекого від чварів двірських і воєнних. Мав вражіннє відпочинку. До дому не тягнуло його нічого. Противно, ся картина домашнього спокою, яку бачив, немов відпихала його від замку, де сподівався почути від жінки виговори, що перед виїздом не сказав нікому, куди їде.
Сонце показувало само полуднє. Скрутив в бік на якусь поляну, зсів з коня, привязав його вудила до своєї руки і ліг в траву, пахучу сіном. Накрив очі руками і невдовзі заснув.
Пробудився по короткім сні оживлений і свобідно засміявся до себе на саму думку, що сказалаб матір на те, що він обідав в хаті смерда.
— "Мушу оповісти їй про се, а бояринови Судиславичу скажу, що їв його оленя, тільки не скажу, де; впрочім сам не знаю того добре".
Орієнтуючись по сонці й деревах, виїхав над Дністер, але низше Галича. Під’їхав до перевозу. Сонце клонилося до западу, як переїздив Дністер. Вже на перевозі пізнали його і з почестю витали. А як висів на беріг, товпи народа радісно закричали на його вид. Але найбільше вдоволеннє мав з обіду й побуту в хаті смерда, хоч не міг розібрати, чому.
В замку жінка й матір приняли його сподіваними виговорами. Тільки мала донечка тішилася, як вчера і скачучи коло батька, щебетала все своє:
— "І я хочу над море і над Дунай! Коли поїдемо, татку?"
На слідуючий день взявся князь Ярослав до полагоджування справ. Вислухав скарбника і переглянув його звіти. Потому переглянув звіти, прислані надграничними полководцями й намісниками але робив се дуже побіжно. Скука віяла до нього з тих паперів. При вислухуванню Гражданця заінтересувався троха позвами проти закупів і приказав кілька тих справ предложити собі до рішення. Те саме зробив з жалобами смердів на бояр. З купецьких справ вибрав тільки одну; всі инші віддав до порішення Гражданцеви. Мав досить того.
Від тоді майже що днини виїздив сам в околицю, але якийсь час не запускався вже так далеко. Не хотів опісля слухати виговорів матері й жінки. І вже ніколи не оповідав їм про те, з ким зустрічався по дорозі, бо особливо стара княгиня дуже була згіршена його відвідинами в мужицькій хаті.
— "Деж византійський імператор чи хоч би цісаревич зробив би щось такого? Адже як довідаються, що ти заходиш їсти до смердів, то за що тебе матимуть? І бояри і таки ті самі смерди! А про галицьких міщан і не говорити!"
Від тоді все отримував рано харч на дорогу, але не все брав його з собою.
Скука переслідувала молодого князя щораз більша і більша. З дня на день зростала, як число жовтого листя на деревах. Всякими способами старався відігнати її, але не міг. Почав займатися військом, майстрував коло метавок і машин обляжничих, перепливав з дружиною Дністер. Але все надармо. Почуттє пустки не опускало його. Жінка була для нього мов олицетвореннєм скуки. Чув на кождім кроці, що не любить її. Навіть вістка, що вона почулася знов при надії, не зблизила його до подруги.