— "Твій старший син називається також Мирослав?"
— "Так княже!"
— "Я чув, що він дуже господарний і запопадливий".
— "Винагородив мене Господь за мого молодшого сина Бряче-слава", відповів з легким смутком старий воєвода.
— "Поставлю старшого сина твого намісником Берладі і инших городів подунайських з бажаннєм, щоб колись був я так задоволений з нього, йк задоволений з його батька".
Воєвода Надітич низько вклонився князеви і поцілував його руку.
— "Нехай добере собі посадників і биричів між господарними боярськими і купецькими синами та предложить мені спис їх імен. Зятеви того Микулича, що погиб в горах Арделю, дам в посадництво Текучу, аби дочка покійного, що любив більше видавати, ніж мав, не нарікала, що батько не лишив їй посагу. А ти, воєводо, навчи сина свого, як обережно має блюсти границь і городів моїх, бо тут стовковище народів і границя ще неспокійнійша чим ляцька. Є тут і голодні на до-бичу Половці і хитрі Греки і розбишацькі Волохи і вічно невдоволені Болгари та всякі бродники і морські розбишаки".
Вечером товпилися бояри в княжім наметі, що стояв на місци, де опісля станув великий город Галич, прозваний Галяцом, з просьбою
0 посадництва й уряди для синів, зятів і свояків, а старий воєвода Надітич до рана поучав старшого сина свого, як блюсти нового добра галицької держави.
Ні одного галицького князя ні передтим ні потому не впровадили бояри до Галича так торжественно, як Ярослава Осмомисла, по його побіднім поході над Дунай і Чорне Море. Вже від Коломиї ждали на нього церковні процесії й почетні дружини бояр, що килимами і квітами встеляли йому вулиці всіх городів і осель на дорозі до Галича. Дзвони церков грали без уговку і народ товпами витав свого князя. А престольний Галич аж минався з утіхи й радости. Він виляг далеко за город зустрічати свого князя. Народ випряг коний з княжої колесниці
1 на руках вніс її до города при невмовкаючім гранню дзвонів всіх галицьких церков і реві рогів з городських укріплень, боярських дворищ і замкових башт.
Князь Ярослав Осмомисл добре і приємно закінчив свій молодечий вік, причім мав вражіннє, що найбільше рада була з його успіхів не його жінка, тільки старенька матір і його осмилітна донечка Олен-ка, що живо плескала в свої рожеві долонятка і лебеділа: "Татку, татку! І я поїду над море, але з тобою!"
* * *
На другий день по своїм побіднім вїзді до Галича пробудився князь Ярослав з якимсь неозначеним почуттєм. Перша його думка була про море, безмежне, сонцем залите море, що обливає границю його землі. Що за ним? Якесь дивне почуваннє голоду того морського простору і дальших побереж запалахкотіло в нім на хвилю і пригадалися батьківські слова: "Ти не знатимеш, що значить сить..." Чув голод землі і моря і голод праці, великої праці і великих діл, яких не доконав ще ні один з його роду. Але майже рівночасно відчував утому, якусь розливну утому. Побачив в уяві Дунай в тім місці, де він своїми гирлами вливається в море, його море! І сказав собі в думці: "Так, він не попливе в тім величезнім збірнику вод дальше з давною силою, силою струї, не попливе, розіллється..." Чув, що з ним діється подібно, так само... На хвилину замаячіла перед ним висока дзвіниця Київо-Печерської Лаври і чорна печера, в якій Нестор писав літопись свою і ясно освітлена ка-тедральна церков св. Софії з марморними домовинами його прадідів і Хрещатик покритий білим, студеним снігом, по якім тихо йшли густими лавами галицькі полки. "Я не засяду там", подумав з легким жалем і глянув у вікно. Там блестів темно-зеленавим блеском широкий Дністер а за ним поля й ліси, залиті сонцем погідної осені. Якась пустка стояла над стернею ланів і нив. Вона прийшла десь з півночі, з болот і мочарів Погорини, прийшла аж тут.
Князь сів на ложі. А до нього прийшла та пустка аж тут і поклала йому легку руку свою на рамя і сказала до нього німим запитом очий, заглядаючи в його очі:
— "Ну і щож?"
Мов утікаючи перед нею, скоро встав князь і скоро почав збиратися. Знав, що на нього жде багато справ, які слід би полагодити, але не мав найменшої охоти братися до того. Не ївши, вийшов до конюшні і вибрав собі коня тай приказав його зараз осідлати.
І виїхав.
Сам один, з коротким мечем при боці, в подорожній одежі. На вулицях було ще майже пусто. Нетерпеливився в часі перевозу через Дністер і майже вискочив на другий беріг тай стрілою пігнав по стерні. Гнав, аж поки не втратив з очий Галича і свого замку, що високо піднимався над городом. Вїхав у ліс і троха успокоївся, особливо, коли втратив з очий золотий блеск копули на церкві Пресвятої Богородиці, що разив його зболілу душу, повну тихої, сірої туги.
Тут і там видно вже було жовтіючі листки дерев, але ще дуже рідко. Вивірки скакали по деревах і перебігали лісну дорогу, оглядаючись на князя, як діти. Ярослав знов затяв коня і пігнав перед себе, бо в нутрі мучило його невідступне почуваннє пустки.
Довго так їхав, аж почув голод і почав розглядатися. Виїхав на якусь більшу поляну і побачив праворуч над лісом легку, синяву смугу диму тай скермував туди коня. За кільканайцять хвилин побачив загороду якогось смерда. Гукнув від воріт, чи є хто дома. Вибіг мужицький підросток, літ зо 12 і взяв від князя коня. Ярослав ступив у кімнату з грубої дубини. В ній горів огонь і поралася коло нього молодиця; на ослоні під віконцем сиділо двоє дітий і зі смаком заїдало. Князь поже-лав доброї днини й утомлений сів на ослін. Молодиця вклонилася, але очевидно не пізнала його, з чого князь був дуже рад. Смілійше попросив їсти.
— "Зараз буде обід", відповіла господиня. "Юрку, гукни там на батька, аби йшов".
Старший хлопчик, що сидів на ослоні, як стріла метнувся на двір і за хвилю вступив до кімнати смерд в силі віку, рослий, здоровий і плечистий. І він не пізнав князя, але бачучи меч і одіж незнакомого, низько вклонився.
Господиня поклала перед гостем борщ зі свининою, опісля варену оленину з чорним хлібом. Князь їв смачно, як ніколи. І питний мід смакував йому дуже.
Усміхаючися, зажартував:
— "А не боїшся стріляти в оленів? Чиє тут ловче?"
Мужик усміхнувся добродушно й відповів: