Падав сніг з дощем одного пізного понурого пополудня, як довгий ряд возів знайшовся в якійсь дебрі зі стрімкими стінами. Нараз з поза скель сипнув ся на ідучих град стріл та рогатин і почали виглядати якісь великі постаті в косматих кожухах, з клапанями на головах. Крик і метушня піднялися в провалі. Ранені й убиті люди й звірята падали на місці. Похід станув. Мирослав оглянувся поза себе й побачив Скелідзеса, що все прилишувався зі заду, як він, окру-жений тими волохатими напасниками, показував їм його й Микулича. Зрозумів усе. Що тепер діялося, діялося дивно скоро, так скоро, що він не знав навіть, коли. Прискочив до боярина Микулича й крикнув йому в саме вухо: "Знищити грамоти!" Боярин почав розпинатися. Але в тій хвилині обскочили їх напасники й боярин перестав шукати за грамотою, а вихопивши меч, роздавав удари на всі сторони. Коло нього стовпилася горстка найблизших дружинників його й власними грудьми заслонювала боярина. Мирослав перший раз в життю знайшовся в такій бійці. Хвилину стояв безрадний, але побачивши, як звивається його Стефан, хоч підросток, засоромився своєї зрештою недовгої бездільности й метнувся з коротким ножем у вир бійки. Та не мав часу вжити ножа, бо якийсь напасник обхопив його в пів і разом з ним повалився на землю.
Сумерк почав западати й Мирославу здавалося, що вже смеркає молоде життє його. Але в ту мить напасник отримав від одного з дружинників такий удар що тільки раз зойкнув і розвів руками. Мирослав піднісся помалу. Чув неприємне зимно в голову, на котру падав мокрими платами сніг. Напів одужений відрухово здер з голови "свого" напасника клапаню й наложив на свою голову. В тій хвилі вцілений ударом рогатини повалився на землю боярин Микулич і важко за-стонав, віддаючи духа. Двох напасників кинулося на його тіло й почало з нього здирати одіж. Майже відрухово кинувся на нього й Мирослав та дивно скорими руками вихопив грамоту.
— "Помалу, братчику, рабуй! І так мусиш віддати все до поділу", сказав до нього якийсь розбишака, взявши його очевидно за одного зі своїх.
В тій хвилині шибнула Мирославу думка, що його можуть пізнати й що він має тепер обі грамоти, від яких залежить усе! Йому станула перед очима вся навала ворогів, що так звалиться на його рідну землю, як звалилися ті розбишаки на галицьке посольство. Галич і дім родинний станули йому перед очима, обступлені з усіх сторін чорними Уграми й голодними Ляхами та множество ворожих полків. Се напрягло всі його нерви й мязи до небувалої висоти. Майже рівночасно скочив своїми молодими ногами в щілину стрімкої стіни, яку в сумерку доглянув. Мав вражіннє, що має сталеві ноги, гнучкі як дамасценські мечі. Миттю знайшовся на верху стіни й інстинктивно оглянувся в напрямі Скелідзеса. Той обома руками показував на нього й кричав:
— "Ловіть його! Живого або мертвого доставте князеви Бер-ладському!"
Мирослав почув коло себе свист стріл і фуркіт рогатин. Мимохіть присів, причім почув шелест грамоти, яку міцно держав в руці, всю змяту. Щойно тепер пригадав собі, що її має, що видер її від умираючого боярина й що її треба знищити. Почав її дерти на шматки, причім великими скоками біг в одинокім напрямі, який мала та стіна. Нараз почув удар в ліву ногу й прикляк, хоч болю не чув. Оглянувся: за ним біг його Стефан з рогатиною в руці. Мирослав дуже зрадів, але ждати на нього не міг, бо аж свистіло кругом від стріл і кілька рогатин зарилося в сніг біля нього. Вирвав одну з них і з найвисшим нагіруженнєм змірився там, де стояв Скелідзес. В хвилі як кидав, мав вражіннє, що від того мету залежить все. Трафив. Бо почув крик Грека, довгий і проразливий, майже звірський. Тайна грамота, яку мав зашиту в одежі, пекла молодого Мирослава як грань. "Втікати з нею!" шибнуло йому в голові. І він в горячці кинувся зі стіни в дебру на противну сторону від розбишак. Чув іще за собою другий скок, майже в мить виконаний по його.
Упавши в сніг, почув Мирослав біль такий сильний, що зімлів.
А як прийшов знов до притомности, чув біль за кождим рухом (чув) що його несли на якихось ношах з пруття. Не отвирав нарочно очий в переконанню, що так лекше довідається, що з ним робитимуть. Помалу, запираючи віддих, переконався, що може без болю рухати обома руками й правою ногою; тільки в лівій чув, як скимить рана й ще чув окремий біль, гірший від першого.
— "Ага", подумав, "отож я ранений окромі того звихнув ногу". Щойно тепер пригадав собі свою грамоту й кров ударила йому в очи зі сорому, що так пізно згадав про неї. Скорим рухом руки помацав місце, де мав її зашиту: вона була!
Радісно забилося в нім серце. Але рівночасно обхопила його трівога, що той його необережний рух мусіли запримітити ті, що його несли. Почав отже мимо болю кидатися на лежанці й напрасно рознимати очи, причім дивився, чи не замітить де Стефана. Але його не було.
— "Конає?" запитав один з його клапатих сторожів.
— "Лише кидається. Певно горячка", відповів другий. Всі пристанули. Далися чути й голоси Волохів, котрих він троха розумів.
— "Несім його до найблизшого села", сказав один з них, "там є добрий знахор, що вилічить його".
— "Ая, ліпше живим його доставити, більше заплатять за нього", докинув третий.
— "Але куди його везти?" запитав перший.
— "Наперед до Текучі, а відтам у Берладь", сказав голос того, що його Мирослав почав уважати за провідника. "Гарний хлопець! А скаче ліпше як олень..."
— "І не зле метає рогатиною", докинув хтось з гурту. "Добре, що трафив того проклятого лихваря, бо инакше він був-би все загорнув".
Останні слова пригадали Мирославу його гроші, призначені на памятник для батька. Він знов обернувся, щоб мати нагоду переконатися, чи є вони. Гроший не було. Значить його обрабовано, але не з найдорожчої річи. Був у веселім настрою, який одначе за хвилину щез, бо прийшло йому на думку, що вже в знахора при перевязуван-ню ран можуть у нього відкрити тайну грамоту! Постановив собі дуже кричати при перевязуванню, удаючи великий біль. Впрочім було йому вже все крім грамоти рівнодушне: він знав значіннє слова "Берладь".
Чув мокре зимно й велику втому. А сніг падав і падав. Ті, що його несли, глибоко западали в снігові заспи. Вкінці коло полудня дійшли до волоського села над якоюсь річкою між високими горами. Він чув вже страшний голод, що не давав йому думати про ніщо инше.