Зовсім инакше їхало київське посольство. Його завданєм було, їхати можливо найпомалійше, Ігумен Данило відправляв молебні в усіх церквах, які зустрів по дорозі, а старий Рак мав скрізь множество ріжних купецьких діл. Його участь в посольстві причинилася до того, що міщанство почало дешевше продавати княжим слугам упряж для кінноти й инші воєнні припаси. Але була се тільки чемність за ту чемність, яка зустріла їх зі сторони князя, що визначив одного з них такою важною місією, чого старий князь уже давно не робив. На загал настрій міщанства не змінився.
Разом зі сим посольством вертав до дому й київський посол Путятич. Але в Теребовлі видалася йому їзда таки надто помалою й він випередив галицьке посольство.
Майже рівно скоро як воєвода Халдієвич посувався й молодий Микулич тухлянським шляхом до столиці Угорщини. Рівно велике як неприємне було здивуваниє Мирослава, коли за Вістокою дого-нили — Скелідзеса, що їхав в тім самім напрямі з кількома возами, навантаженими всяким купецьким добром. Він попросив боярина Микулича о дозвіл, прилучитися до його дружини, щоб безпечнійше міг їхати під охороною його уоружених людий. Боярин пристав на те; Мирослав хоч дуже був невдоволений з товариства того лихваря, але не противився тому, бо се був загально принятий звичай в тих часах, що купці прилучалися до всяких посольств і користали з їх охорони.
Чудові тухлянські гори, в яких Мирослав був перший раз тепер, почали займати всю його увагу. Він як дитина радісно приглядався на постоях бистрому Опорови й розкладав вечерами великі вогні пахучих чатинних дерев. На горах стояв уже сніг, але в довгій долині над Опором було розмірно тепло. Тільки віяли сильні вітри й разураз падав зливний дощ.
Як перейшли найвисші хребти Бескида й минули граничну сторожу за Лавочним, очам Мирослава представився чудовий вид: сонце світило на блискучі сніги, що лежали на верхах і на червоне листя букових лісів, що покривали полудневі сточища Карпат. А на все те сіяв золотистий дощ міріядами довгих-довгих каплин. Угорщина видалася йому кращою, чим галицька земля, але тільки на границі.
Столиця Угорщини Буда зробила на нього знов сильне вражіннє, особливо королівський замок на стрімких білих скелях, що піднімалися в гору прямо з филь широко розлитого Дунаю. Ту величаву ріку знав він досі тільки з пісень і оповідань. Як вона показалася йому, мов величезна, лискуча гадина, дивився на неї зі запертим віддихом і вслухувався уважно в її грізний хлюпіт. Порівнував його з Дністром. І Дністер видався йому якимсь близшим, привітнійшим.
В королівськім замку принялн галицьке посольство надсподівано добре; король приняв з подякою до відома вістку про вступленє на престол молодого князя Ярослава й запросив на пир його посольство. Воно задержалося кілька днів. Одного ранку бачив Мирослав, як в окруженю двірських жінок ішла замковим подвірєм до каплиці молода жінка угорського короля, дочка київського князя Ізяслава. Він низько вклонився їй і поздоровив рідним словом. Королева станула на мить і приязно відклонилася. Мирослав запізнався скоро з українськими женщинами з окруження королевої, що прийшли тут з нею з далекого Київа. Він порівнував кожду стрічну женщину зі "своєю", але ні одна не припадала йому так до вподоби. Пригадував собі й міщанські дівчата з Галича, свої сусідки. І мріяв.
Посольство отримало вкінці відповідь, що невдовзі відійде до Київа окреме посольство з Буди, котре возьме участь у переговорах в спірній справі, бо свого часу по битві під Перемишлем угорський король, поручив зворот Погорини за галицького князя, що присягав тоді на похилений хрест корони св. Стефана.
Се рішеннє було значним успіхом галицького посольства, бо опізнювало можність рішеня Київа й давало Византії та Суздалеви можливість прийти на час з підмогою галицькому князеви. Боярин Микулич зараз вислав з вісткою про те до Галича двох їздців, отримавши для них перед тим окрему ескорту до границі, причім гойно сипав дари на всі боки від служби до вельмож, розуміючи по свому слова Халдієвича на памятній раді бояр, що треба десь переломити страшний обруч ворогів. Коштівна то була річ і старий воєвода Халдієвич не даром накликував бояр, щоб передовсім грішми підперли молодого князя.
Опісля рушило галицьке посольство дальше на полуднє. Його угорська екскорта змінялася в придорожних городах, Скелідзес віз з Будапешту дуже значну скількість возів і мав зі собою більшість людий ріжно язичної збиранини. Вони весь час ходили на пів пяні й заєдно билися між собою.
Як галицьке посольство вїхало в глибину угорської пусти й стануло на нічліг біля якоїсь самітньої гостинниці, счинився опівночі несподіваний крик і всі схопилися на рівні ноги. Гостинниця стояла в огни, а оподалік втікали якісь уоружені люди. Був се очевидно один з таких частих в тих часах нічних розбишацьких нападів, що не міг удатися ізза чисельности нападе них. Але мимо того угорська ес-корта розбіглася, якби її не було. Боярин Микулич уставив своїх людий до бою, але ніхто не нападав. Тільки приступив до нього Скелідзес, оглядаючися трівожно на всі сторони й заявив йому, що дякує за дотеперішну охорону, але дальше сим шляхом не поїде, бо має від своїх людий певні вісти, що се тільки перша сторожа великої розбишацької банди, що розбиває понад Дунаєм, пробувала захопити язика про те, хто їде. Супроти того він дальше не поїде сим шляхом, але звернеся через гори Арделю на Волощину й туди хоч з більшим трудом, одначе безпечнійше дістанеться до Византії.
Мирослав був надто молодий, а боярин Микулич надто лицарський чоловік, щоб у тих словах Грека доглянутися підступу. Вправ-ді инші галицькі купці, що їхали з посольством у власних ділах, говорили, що таки сей шлях безпечнійший але боярин Микулич послухав ради Грека й звернув на схід в напрямі гір Арделю, кажучи до Мирослава:
— "Вже той старий лис добре мусів пронюхати дорогу й не нарахував-би на втрату свого "добра".
Йому й на думку не приходило, що то Скелідзес зорганізував той нічний, уданий напад і наклонив ескорту до утечі тай тими способами манить посольство на Волощину, де мав від тепер добре зорганізовану розбишацьку ватагу більших розмірів. Посольство рушило в зміненім напрямі й в перших днях грудня дійшло до гір Арделю.