На той вид переляканий Лівонко чмихнув у найблизші двері, не довіряючи навіть повазі старого воєводи. Всі взялися пояснювати розлюченому Бориничови, який рідко бував на княжім дворі, що навіть старий князь Володимирко хвалив Лівонка за добрий дотеп, хоч він звертався й проти його особи. Сам воєвода Халдієвич приступив до розлюченого Боринича зі словами:
— "Брате! Як добра собака не здержиться перед найдужшим кабаном, так добрий весельчак не здержиться і перед князем з дотепом своїм. Якраз тим добрий він!"
Як утихомирили Боринича, всунувся Лівонко до салі, але не мав уже гумору й не скінчив навіть оповідання про сон Лисинича, хоч просили його. Кинув ще кілька блідих жартів, а коли котрийсь з полководців замітив, що мало хто сміється, відгризся:
— "З того, що ви не смієтеся з мене, не буде ніякого зла для землі галицької, але буде як я сміятимуся з вас, коли повернете з до-бичею, що називається "довгі носи".
Опісля винісся зі салі.
Та бояри дальше весело пирували на замку князя Ярослава в Га-личи над Дністром. Вони співали разом з боянами й одинцем. Співав також молодий варяжський полководець Руальд якусь воєнну пісню скандинавську.
Не забавляв тої ночі лиш оден — князь Ярослав. На нього якраз тоді щораз більшою вагою почав налягати тягар княжого колпака. І на тягар той майже не вистарчала його молоденька сила, чи радше неви-роблена ще зручність. І він виглядав як благородний олень, гонений подіями ловів на стрімкий верх, з котрого тільки якийсь несподіваний скок може його вратувати — бодай на якийсь час — з немилосердних зубів собачої сфори, яка з усіх сторін осачує його, та відстріл і рогатин.
Почалося з того, що дворянин, який в часі пира приступив до молодого князя й щось шептав стольникови, приніс йому, а той князеви вістку, що стара княгиня просить сьна, щоб зараз прийшов до її кімнати. Князь перейшов ряд кімнат і знайшовся в тихій кімнаті своєї матері. Стара княгиня, одіта в темну, довгу одіж, сиділа біля огнища й читала якусь грецьку книжку. Побачивши сина, встала, й пригорнула його до себе та попросила сідати. Ярослав усів на лавочку біля ніг матері, а вона повідомила сина тихо, що його жінка почувалася в тяжи.
Ярослав засоромився й зблизив зарумяніле лице до огнища, щоб укрити своє заклопотаннє. Разом з першою хвилею крови, що набігла йому до лиця, відчув якусь дивну радість, якої не зазнав іще ніколи, почув себе сильнійшим, більшим і ліпшим, а заразом більше привяза-ним до свого тягару, до княжої власти. А як хвиля крови відбігла йому з лиця, відчув, що з ним сталося щось несподіваного; як з каменем, що котиться в однім напрямі з гори і трунувши о якусь річ, зміняє свій біг.
Що се значило, не знав ще. Тільки присунув близше лице своє до колін матері й слухав її слів. А вона говорила:
— "Нім підеш до кімнати Ольги — не довго там сиди тепер, мій синку — скажи мені, що порішила рада боярів в справі війни тай коли виправляєш послів до Византії?"
Ярослав підніс голову в гору. Він тепер саме рішався в справі війни — сим разом в останнє. Молода його думка билася о події й факти, як риба о крижані зломи леду. "Син, син, син", кричало щось в душі солоденького князя... "Ти міг відступити все, що належало до тебе, але не всмієш відступити ні скиби землі рожевого немовлятка свого, бо воно не вміє ще спімнутися за собою. До нього, не до тебе, належать ті дні, що прийдуть по хвилині, в якій ти ляжеш на чорній паполомі, як ляг покійний батько твій. І всі трудносте, що принесуть зі собою ті далекі дні, в яких не буде вже тебе, але буде син твій, належать до нього. Не смієш зменшити основи могутности його!..." Ще один зовсім новий аргумент проти війни блиснув між думками князя, як свіча в царських вратах і — погас; князь здивувався тільки, що той аргумент не прийшов йому скорше до голови. Було се бажаннє експіяції батьківської вини, що плила зі зломання приречення, даного під Перемишлем, бажаннє очистити його й — себе. Але перший невинний віддих сина здмухнув в його уяві те бажаннє й молодий князь відповів матері:
— "Я довго важився, але тепер рішився, не брати назад батьківського слова в справі війни! Зрештою бояри за війною. І вона буде".
— "Се добре, мій сину, що ти не пішов відразу в розділ з ними. А чи міг би ти постановити инакше?" запитала стара княгиня, з ніжносте до сина придавивши недовірє в тоні.
— "Міг" відповів Ярослав. "Через цілу ніч мусітиму валити те, що побудував недавно проти їх волі."
Матір з гордістю подивилася на сина й сказала:
— "Не забудь як найскорше вислати послів до мого стрия, цісаря Маніла, щоб його військо скоро перейшло Дунай, інакше Угри стануть під Галичем."
— "Посольство вже завтра відійде."
Ярослав встав і попращався з матірю та хотів йти до кімнати подруги. Матір встала також і пішла з ним. В кімнаті, що перед спальнею, задержала їх жіноча прислуга, кажучи, що лікар княгині заборонив тепер впускати князя. До середини увійшла тільки стара княгиня, а по хвилі вийшов лікар, византійський Грек, і заявив князеви, що тільки що прибув і завтра здасться йому справу з у сего.
Князь пішов до своєї кімнати. В ній було тихо й привітно. Ясний огонь з кедрових полін кидав снопами приємне світло й тепло на кімнату, в котрої вікна бив осінній дощ. Ярослав усів на крісло з пору-чем і відітхнув. Відпочивши хвилю, приказав покликати до себе скарбника Люборадича. За хвилину припровадив його бирич з пира.
Князь показав йому рукою ослін і запитав:
— "Якіж більші й тайні видатки маємо тепер поробити?"
Люборадич витягнув ізза пояса пергаментовий звиток і запитав:
— "Чи ти, княже, рішився вже на війну?"
— "Буде, як порішить завтра рада бояр і полководців", відповів обережно князь.
— "Се значить, що буде війна. На той випадок припоручив мені твій покійний батько сказати тобі, що в крайній потребі маєш збережену перед усіми більшу скількість дорогоцінностий. Ось їх список."
— "А видатки?"
— "Видатки полагодив я сам, як передтим. Чи тепер дати список?"
— "Пізніше. Маєш ще що сказати?"
— "Єврейські купці прислали з власної охоти три тисячі гривен на воєнні потреби."
— "Як перед кождою війною. Не забудь пригадати воєводі Хал-дієвичови, щоб взяв їх в опіку перед насильствами переходячих військ і пришли його сюди."