— "Ото! Раз!" загуло з усіх сторін.
— "А сполювали ви того "вуйка"? посипалися питання.
— "Ні, того не міг", відповів сумно боярин Боринич. "Але смерть його я бачив. Умирав достойно, як боярин на війні. А я вже почав уважати його за нечисту силу, бо мої собаки, що й тичні вовків не бояться, дуже його боялися. А смерть мав мій "вуйко" таку дивну, як і життє. Було то пізним вечером. Сиджу я в хаті, жінка пряде. З гір тягнуло холодом і я присунувся до огнища. Нараз чую рев. Але то такий голосний, що голоснійше не витали-б міщани навіть свого любимця, бер-ладського князя..."
— "Го-го!" загули бояри здивувані, що Боринич дався пірвати політичному натякови. Він мов засоромився й тягнув дальше:
— "Очевидно мій "вуйко" розгнівався на когось", подумав я зараз. Скочив я від огнища, вхопив ратище й рогатину, крикнув на челядь, аби йшла за мною, і свиснув на собак тай іду в напрямі, відки чув той рев. Йду тай іду. Слуги засвітили смолоскипи. Дивлюся, а тут два сліди попід гору: висше слід мого "вуйка", а низше повз того слід дикого кабана. В такій компанії я ще ніякого "вуйка" не бачив, не то сего. І біжу дальше тими слідами. Знов чую рев. Повторявся він щораз частійше, а подвійні сліди крови були щораз більші і місцями виглядали мов калюжі. Вкінці чую вже, як сопе мій "вуйко". А собаки, що здалека лаяли, тепер поховали хвости під себе і йдуть за нами. Коло "вуйка" дикий кабан рохкає. Так і чути, як прискакує до "вуйка" з долу. А "вуйко" його тільки "трах!" лапою по морді. І кабан в діл. Тай знов іде. Не даром говорять про його упертість. Вкінці під одним таким "вуйковим" ударом кабан повалився на землю й вже не вставав. Підходимо — а він має морду спухлу як подушка й одно око на верх йому висадило, зуби повибивані, словом — опорядив його "вуйко". Йдемо дальше за "вуйком", бо по слідах крови видно, що "вуйко" йшов уже як пяний. Пішов ще зо пять сот кроків і тихо повалився на землю — мертвий.
"Де і як вони зачепилися тай котрий котрого зачепив, не знаю, але ті реви "вуйка" й один його бік, страшенно подертий клеваками, свідчили, що і йому не легко було в тій боротьбі. Бо кабан, уперто йшов поруч нього і раз-у-раз прискакував та дер "вуйка" як міг і скоро відскакував. "Вуйко" бив його за кождий раз в пику. Може коли перема-хнувся і впав тай тоді дістав смертельну рану. Бо в однім місці мав сильно розпорений живіт..."
Боярин Боринич скінчив одну історію, випив неімовірно великий ріг меду, попоїв, знов напився і дальше оповідав інтересні пригоди з лисами, борсуками, бобрами, рисями та всякого рода птицями.
Наговорився найменше на два роки. За кождим його оповіданнєм повставала суперечка між слухачами, яку глушила музика.
Так забавлялися на княжім пирі галицькі бояри, що навіть не запримітили, коли прислуга позасвічувала лямпади й порозпалювала огнища з пахучої кедрини.
Служба поспрятувала столи й заложила їх виключно овочами, солодощами й напитками. Учасники пира здебільшого повставали й розбилися по салі на поодинокі гуртки. Тільки любителі вин і медів завзято сиділи —й дзвонили кристалевими й срібними чарками та різьбленими рогами, вщерть налитими.
Двірський весельчак Лівонко "пускав" дотепи:
— "Два нащадки Мономаха беруться до війни з одним Ростислави-чом. Чи не смішне?"
— "Чим же смішне, Лівонку?" запитав великий скарбник, боярин Люборадич, що весь час сидів поважно й роздумував над новими видатками.
— "Тим смішне, що "Мономах" значить "Єдиноборець", а його нащадки в спілці беруться до одної волости."
— "Адже й Мономах у спілці брався до Половців", відповів начальник княжих житниць, добродушний боярин Лисинич, що весь час спорив зі сусідами про те, чи просо, чи фасоля ліпший харч для війська.
— "Чомуж їх діда називали "Єдиноборцем"?" запитали з кількох сторін.
"А для чого тетерева називають "глухим", хоч він ліпше чує як "вуйко" боярина Боринича й його не підійде так легко навіть найліпший стрілець, не то кабан."
Кількох засміялося, а Лисинич добродушно відповів:
— "А я думаю, що Мономаха тому так називають, бо він був одинокий, найліпший борець проти Половців в тих часах."
— "А що ти на се, Лівонку?" — запитало кількох бояр.
— "Я на те оповім вам, пресвітла радо бояр і воєводів", почав Лівонко, поважно видуваючи губи,— "дивний сон начальника житниць княжих"...
Сим разом всі засміялися з заклопотання боярина Лисинича. А підбадьорений тим Лівонко говорив дальше:
— "Сниться йому, що він є також начальником житниць, але не у нашого князя Ярослава, лиш у єгипетського фараона. Нараз вибухає війна з Амаликитами чи якимись иншими Жидами. На щастє був тоді третий рік урожаю і боярин Лисинич дуже втішився, кажучи до себе в серці своїм: "Господи, Господи!" Тожто дам собі духа, нарікаючи тяжко перед фараоном, що весь Єгипет пропаде з голоду!"
Всі засміялися хором, а боярин Судиславич крикнув до Лисинича:
— "Лисинич! Приречі йому щось, бо обсмішить тебе на смерть і я притім згину зі сміху!"
Судиславич був у добрім гуморі, бо всі уважно слухали його оповідання про братанича, а він любив оповідати уважним слухачам. Хор сміху докінчив його оклик, а Лівонко тягнув дальше:
— "Аж тут показалося, що медвідь, боярина Боринича зовсім не згинув від кабана, бо се таки не був медвідь, лиш опир. Він преспокійно встав і просто пішов аж до Єгипту, причім не гавкнула ні одна собака..."
Боринич подивився на весельчака зпід лоба, що викликало нову сальву сміху. Лівонко присунувся близше до воєводи Халдієвича, даючи тим до пізнання, що його замість неприсутного князя уважає покровителем в потребі. Старий воєвода добродушно усміхнувся на знак згоди, а Лівонко, забезпечений тим, дальше говорив своє:
— "А така вам бестія була проворна і злобна, що в трьох годинах з’їла всю рибу з єгипетського Прута, виїла весь мід, і дикий і людьми крадений пчолам, тай знищила все збіже на пни! І перервалося сім урожайних літ, про які недавно читав у св. Письмі боярин Боринич..."
Загальний регіт заглушив дальші слова Лівонка, бо всі знали, що Боринич навіть до рук не любив брати книжки. А він почервонів з досади й встав. Хоч похилений від часу своєї пригоди з медведицею, але мимо того своїм величезним ростом перевисшив усіх.