Чогось мені страшно вести його додому. Я б і випустив, але ж де він подінеться? Якби до дядька Сазонта пішов, той би не зарізав. А шапку мені Лаврін із армії принесе, комір біля бунди в мене фабричний, його можна перешити до нової. Те, що вирахували з мами за баранчика, я б відробив улітку, пасучи череду. Вже й повідець сам із рук випав: ну тікай же, дурненький! Я буцім побіжу за тобою, але не дожену. Тікай!
Але він ще ближче підходить і в ногу мене дуцкає. Ну тікай, я ж прошу тебе... Бачиш, уже навіть сам від тебе тікаю. Справді, йду від нього до хати, але ж чую, він дріботить ногами позад мене й спотикається, бо на гніт наступає. Я — навтьоки, а він ну просто під ногами плутається й не дає мені тікати.
Та вже й подвір’я — нікуди бігти. Радіо чути — то нашого Лавріна. Бабця кашляють, кури воду п’ють — теж наші. А він раптом зупинився, наче нашого подвір’я злякався. Я його гладити почав та вспокоювати, а заодно й сам заспокоївся.
Ану, думаю, підемо до дядька Сазонта та порадимося з ним. Беру баранчика на руки — й до дядька Сазонта: он він соняшники на рядні вимолочує під хатою. Ногами притримує, а рукою гамселить, бо в нього правиці немає.
Вповів я йому все, як собі самому, соняшники пообіцяв вимолотити, по цигарки до лавки бігати, в його кота грудомахи не кидати та сільце не давати ставити хлопцям на його голубів. Та ще й баранчик до нього якось так підійшов і подивився в очі, наче теж щось пообіцяв. Що саме — я не знаю, але дядько, либонь, зрозумів, бо осміхнувся й перестав бияком цюпати:
А я куплю його у вас. М’яса на проводи дістанемо в Івана Гуйвана, він кабана завтра заколе, — й баранчика рукою гладить.
Мені все одно страшно, дядьку...
То бери й молоти соняшник, а я вже йду до Івана умовитись...
Витовкаю соняшникові тарелі, і насіння вицвіркує на рядно. Баранець спершу боявся бучка в моїх руках, а тепер звик. Підійшов, зібгався в кульбак і ліг біля мене.
Іноді я зводжусь на ноги, бо мліють від сидячки, і бачу бабцю під вікном. Вони непорушні, наче дослухаються до Лаврінового приймача, але я знаю, що вони просто силу зберігають, аби потім до хати зайти. Бабця не люблять радіо, кажуть, що воно може про війну оповістити.
Вже й Галька з контори колгоспної на обід прийшла. Я її трохи не люблю, що вона нашим Лавріном крутить, як вода млиновим колесом, але розповів їй про баранчика. А вона, й не дослухавшу мене:
— Твій Лавровий Листочок мене сьогодні просить у кіно з ним піти. То я паки піду, і будь певен, що він відмовиться від баранини на своїх проводах, — і, млосно потягнувшись, наче після сну, пішла до хати.
Мене зло взяло, що вона так воду варить із Лавріна та ще й прозивається притому. Зло, що він більше слухає її, ніж нас усіх дома. Хотів відмовитись від її помочі, але баранчик саме звівся на ноги, і я передумав.
...На проводах у Лавріна грали гармошка й радіо, а потім були співи.
Хтось нагадав про нашого тата, що покинув нас і поїхав до Сибіру, — мама з бабцею плакали.
Потім знову грала гармошка. Лаврін танцював із Галькою, а дядько Сазонт — із нашою мамою, при танці в нього розделембувався в боки порожній рукав і хльоскав то Гальку, то Лавріна по лиці.
Петро Когутів, що тільки-но прийшов із армії і ще форсив по селі червоною смужкою на погонах, уже нічого не розповідав про службу, бо впився.
Я взяв окраєць хліба зі столу, щоб понести баранчикові до хліва. Бабця помітили те й підкликали мене до себе:
— Дивись, щоб той хліб у горілку не був умочений, — і беззвучно всміхнулись мені. Вперше за ці дні осміхнулись і погладили мене по чуприні, наче обмацували, чи я не обстрижений...
Коли повертався з хліва, де баранчик уже ласував хлібом, Лаврін стояв під кленом, а Галька сиділа на лавчині.
Нічний вітер здував із клена листки, як пух із кульбаби.
З розхилених вікон витікала на подвір’я притишена пісня про те, що краще було б і не ходити і, тим більше, — не любити було б краще...
Вітер зачепився за гілляччя клена...
Різноголосо тенькнули чарки в хаті. Запала тиша, напевне, зараз пили, і я почув, що Галька голосно плаче під кленом.
Щоб не заважати їм обом, я знову повернувся до хлівчика.
Розповів про це і йому.
Баранчикові, якого мені завжди хочеться писати з м’яким знаком...