День довкола мене якийсь круглий, наче я йду всередині величезної надутої кульки з голубої гуми. Але все таке легке, далеке й прозоре, що здається, ніби зараз шмагане дужий вітер — і нас разом із днем понесе по оцих осінніх полях у безвість, аж за райцентр. Тому я виймаю з кишені гнотяну ув’язь, щоб, коли нас понесе, можна було б зачепитися нею за якесь дерево чи за телеграфний стовп.
На втовченій дорозі ще інколи трапляється розсипане зерно, але воно втолочене в землю, а не посіяне в неї, то ніколи й не проросте. Десь згодом залопотять дощі, розквасять дорогу, колеса та копита вимісять її, але вона ніколи не вродить, бо не має спокою. Он поле аж до весни на силі збиратиметься, щоб кожну рослину вигойдати, а дорогу весь час лише б’ють і мучать. Від неї навіть потом пахне. По ній вже так багато ходили та їздили, що вона моїх кроків, напевне, й не відчуває, як віл не відчуває ласки, коли його гладять по тому місці, де ярмо мозолі натерло. Але я все-таки йду легенько, ступаю тихо, щоб їй не боліло.
Ач, і не спам ятався, як на горб вийшов, тепер ще вниз — і вже вівчарня. І вітер уже не вітром пахне, а овечиною, стайнею, навіть влежаним бабиним кожухом. При згадці про кожух у мене під язиком прокинувся присмак. Лаврінового пива, котре я куштував із пляшки.
Дорога стала брижиста, посічена дрібними ратицями, наче віспою побита. Я пильную за своїми кроками, бо частішають затвердлі овечі бібки й на них можна посковзнутись, як на розсипаному горосі.
Овець ще не виганяли на пашу. Дядько Мефодій (він за головного на вівчарні) повів мене на обору, де здучкувалися в купу ягнята, і показав пальцем на одне сивеньке, що дивилося здивовано на нас. Та ще й додав: "Бери, бери. З нього, синашу, тобі, й комір парубоцький ще буде. Різати вже його треба, бо переросте, й пропав каракуль — хіба на кожух піде. Не сумлівайся, бери на очкур, бо переросте. Він уже й сам на тебе дивиться. І бігом, бо переросте..."
Я розписався на папірці, що взяв баранчика. Перевірив, чи не зробив помилки у своєму підписі, а тоді побачив, що дядько Мефодій написав "бараньчика" — з м’яким знаком.
— А вчителька нам казала, що баранчик пишеться без м’якого знака...
— Головне, що ти його взяв. І — баранчика, а не овечку. Веди, бо на очах переростає...
Легко було йому сказати: веди, а баранчик уперся й стоїть, наче в землю вріс, лише напинає шию, коли я за очкурик тягну. Вже й кликав, і підштовхував іззаду — поступиться крихту та й знову стоїть.
Тоді я його на руки взяв. Пручається, але несу. Блеє і норовить голову до обори повернути, але несу. Таки затяжкенький, але несу... Мотузочок по землі делембається, я іноді ногою на нього наступаю, що мало не впадемо з баранцем, але вівчарня вже за плечима.
І до запаху його звик: трохи молоком овечим, а більше перепрілими солом’яними переїдами і трохи чимсь кислим — може, й мелясою.
Прямо перед носом у мене — його скульбачена спина з лискучою, аж різь в очах, покрученою вовною, наче то хтось навмисне сидів і руками те поробив. Вже в тому місці, де ми торкаємось один одного, — сорочка мокра. Та ще трохи пронесу, щоб од вівчарні далі було.
Лоскоти в долоню залізли, бо він дихає якраз на неї. От засміюся зараз од того... Але чую — великому пальцеві руки дуже тепло й ще лоскотніше стало. А, це він його собі до рота взяв і язиком ворушить. От же видумав. Та Ще й прицямкує, наче йому мій палець смачний. Знав би, то хоч цукром посипав удома...
Хочеться вийняти, бо я ж обманюю його тим пальцем, але якось не випадає. А то ще подумає, немов мені пальця для нього шкода, най буде.
Ратички в нього маленькі й нові зовсім, аж наскрізь просвічуються. І вуха ще прозорі, аж прожилки видно, як на жовтому листку.
Ну, я вже зовсім стомився. Давай я тобі в лісосмузі листячка насмикаю, воно смачніше, ніж мій палець. Якби я знав, що ти такий ласий смоктати, то вчора у лавці цукерок "подушечок" купив би.
Опустив я його на землю, а він пальця все одно не відпускає. Відступаю, а він за мною дибуляє. "Та відпусти ж мені пальця, мама його перцем посипала, щоб я не брав до рота..."
Тільки-но він був прив’язаний до мене за палець, а тепер — за повідок.
На придорожнях трава витовчена до корінців, бо ж тут часто овець гонять, а лісосмуга аж по той бік горба, то не маю зараз йому що дати. А він — то пройде трохи, то зупиниться, наче щось забув і роздумує, чи не повернутись.
Чогось він мені весь час шапку нашого директора школи нагадує, навіть кортить сказати: "Добрий день, Юрію Костьовичу!"
У лісосмузі він трохи поялозив два листочки дубових, але не з’їв. Я тепер пальці ховаю від нього, щоб, бува, знову не вхопив, бо тоді спробуй забери в нього. Не захотів його через село гнати, пішли поза городи.
Стрівся з дідом Юхимом — мішок із буряковою гичкою аж до землі його пригнув. "О, — каже, — і баранина свіжа, і комір такий, що й до грубої шиї підійде..." Від того я аж став поміж баранчиком і дідом, але він уже покахикав собі далі.
І чого вони всі уцінипились в нього? Комір. Баранина... А, таж Юхим першим різником у селі був, а тепер, кажуть, сили не має й на курча.
Оце вже наш город, баранчику. У нас із тобою є бабця Ксеня. Щоб ти не дивувався, коли почуєш, що вони кажуть на мотоцикл — "мумціплет", а назву нашого райцентру Крижопіль вимовляють так, що я тобі й встидаюся переказати.
Ввечері з роботи прийде наша мама, то тільки ступить у двір і одразу: "Чи ви живі, чи здорові, всі родичі бурякові?!" Так і знай, що то вже наша мама.
А як закрутить тобі в носі від одеколону та цигарок — поблизу наш Лаврін. А якби ще радіо залепетало — навіть не задумуйся, що то він. Він на цьому тижні до армії піде. Проведемо його, добре?
Баранчик кумедно витягує шию й тримає мене в своїх очах, а мені здається чомусь, що я веду його не на очкурі, а він прив’язаний на ті слова, що я йому казав щойно. Але то неправда, бо ж мої слова брехливі: ти ж не зможеш провести Лаівріна. Наш кіт-злодіюка, що половину курчат з’їв, і то зможе, а ти...
Що він про мене подумає, коли побачить, що до нього дядько з ножем ітиме? Може, подумає, що йому хочуть бурячини накришити?