— Хто ж нас повезе?
— Я,— відповіла і впевненою рукою взялася за весло.
— Краще дозвольте мені...
— Ні. Австрієць не зугарен орудувати венеціанським веслом.
Сильним змахом весла вона зрушила гондолу з місця, і та помчала по каналу. За хвилину вони були вже далеко від палацу. Франц сподівався, що незнайома пояснить, чому так розгнівалася. Він був здивований і стурбований її мовчанкою.
— Куди ми пливемо? — спитав трохи згодом.
— Куди доля заведе нас,— сумовито відповіла незнайома.
Ці слова наче знову збудили її гнів, і вона взялася веслувати ще завзятіше. Скоряючись її міцній руці, гондола мовби летіла над водою. Франц бачив, як за облавком човна із шаленою швидкістю ринуло шумовиння, а зустрічні човни мчали, як хмари, гнані буревієм. Незабаром морок став зовсім непроглядним, знявся вітер, і юнак вже не чув нічого, окрім плюскоту хвиль і свисту вітру, а в суцільній темряві він бачив тільки білу постать своєї супутниці. Вона стояла на кормі з веслом у руках, її коси і довга біла сукня маяли на вітрі, і вона скидалася вже не на жінку, а скорше на духа кораблетрощі, що линув над бурхливим морем.
— Де ми? — тривожно вигукнув Франц.
— Наш хоробрий капітан злякався,— сказала незнайома з глузливим сміхом.
Франц не відповів. Його понімав жах. Та він волів приховати це почуття і вирішив мовчати. Проте через деякий час підвівся й рушив до незнайомої.
— Поверніться на своє місце! — владно мовила вона.
Та Франц, збезумлений від жаху, йшов далі.
— Поверніться! — повторила вона розлючено й тупнула ногою з такою силою, що човен здригнувся і ледве не перекинувся.
Франц, не втримавшися на ногах від цього поштовху, упав на дно човна і знепритомнів. Коли прийшов до пам'яті, то побачив, що незнайома лежить біля його ніг і плаче. Розчулений її болісним виглядом, юнак схопив її в обійми, підняв і посадив поряд. Вона не пручалась, але не переставала плакати.
— О кохана! — вигукнув Франц, пригортаючи її до грудей.— Навіщо ці сльози?
— Лев! Лев! — відповіла вона, здійнявши до неба свою прекрасну руку.
Франц глянув, куди вона показувала, і побачив сузір'я Лева, яке виблискувало серед хмар.
— А нам що до того? Світила не володарюють над нашими долями; а навіть якби й мали владу, то для захисту від фатального сузір'я ми знайшли б заступництво у сприятливих зірок. Венера сяє в небі так само, як і Лев.
— На жаль, Венера зайшла, а Лев підіймається. А там! Поглянь! Хто може боротися з ним?
Вона вимовила ці слова з якоюсь розгубленістю і простягла руку до крайнеба. Франц подивився туди і побачив чорну пляму, яка вирізнялася на хвилях в жаристому ореолі.
— Що це? — спитав він із подивом.
— Це доля йде по свою жертву,— відповіла незнайома.— По яку, спитаєш? Жертву повинна назвати я! Ти, звичайно ж, чув про тих австрійських дворян, які сідали зі мною в гондолу і більше ніколи не повертались?
— Чув. Але ж це вигадки!
— Це правда. Або вони мали бути знищені, або я. Кожен австрієць, який кохає мене і якого я не кохаю, вмирає. І до того часу, поки я нікого з них не покохаю, я буду жити і буду нести їм погибель. А якщо я покохаю одного з них, то умру я. Така моя доля!
— Та хто ж ти?
— Як швидко він наближається! Ще мить — і він наздожене нас. Ти чуєш? Ти чуєш?
Чорна пляма наближалась з незбагненною швидкістю і вже прийняла обрис корабля. Червоне сяйво оточувало його ореолом; величезні привиди непорушно стояли на палубі, і безліч весел підіймались і опускались, зі зловісним шумом розтинаючи хвилі, а замогильні голоси співали "Dies iroe"[4] й дзвеніли ланцюгами.
— О життя, життя! — розпачливо вигукнула незнайома.— О Франц! Ось він, цей корабель! Ти впізнаєш його?
— Ні, я його не знаю, але така страшна мара жахає мене.
— Це "Буцентавр". Він поглинув твоїх співвітчизників. Вони були тут, на цьому самому місці, в цей же час, поруч зі мною в цій гондолі. Корабель наближався так само, як і тепер. Голос корабля кричав мені: "Хто йде?" Я відповідала: "Австрія". Голос запитував: "Ти ненавидиш чи ти кохаєш?" Я відповідала: "Ненавиджу", і голос говорив мені: "Живи". Потім корабель проходив над гондолою і нищив твоїх земляків, а мене тріумфально виносив на хвилях.
— А сьогодні?
— Як жаль! Зараз пролунає голос.
І справді, скорботний і урочистий голос, зі звуком якого змовкла вся примарна залога "Буцентавра", крикнув:
— Хто пливе?
— "Австрія",— відповів тремтячий голос незнайомої.
Хор прокльонів розлігся над "Буцентавром", а він наближався чимраз швидше. Потім знову все стихло, і той же голос спитав: "Ти ненавидиш чи кохаєш?"
Незнайома вагалася лиш мить, потім пролунала її відповідь, гучна, мов грім:
— Я кохаю!
Тоді голос промовив:
— Ти сама вирішила свою долю. Ти покохала Австрію! Згинь же, Венеціє!
Голосний крик, відчайдушний, нелюдський крик розлігся над водою, і Франц зник у хвилях. Коли він виринув на поверхню, то вже нічого не було — ні гондоли, ні "Буцентавра", ні його коханої. Тільки на обрії спалахували вогники: це були ліхтарі муранських рибалок.
Франц поплив до їхнього острова і досяг його за годину... Бідна Венеція!
Беппа замовкла; з її очей котились сльози. Ми мовчки дивились, як вона плаче, не пробуючи її втішити. Та раптом вона витерла сльози і сказала зі своєю пустотливою жвавістю:
— Отакої! Чого це ми принишкли? Невже чарівні казки так діють на вас? Хіба ви ніколи не чули про духа Орко — венеціанського Трильби? Невже ніколи не зустрічали його вечорами в церкві чи в лагуні? Він добрий дух і робить зло тільки зрадникам і гнобителям. Можна сказати, що це справді добрий геній Венеції. Але віце-король щось таки почув про небезпечну пригоду графа фон Ліхтенштейна і звелів просити нашого патріарха, щоб той прочитав на лагуні молитви і заклинання проти духів; відтоді Орко більше не з'являється.
[1] Дож — глава Венеціанської республіки.
[2] Догареса — дружина дожа.
[3] Тассо Торквато — італійський поет епохи Відродження.
[4] "День гніву" (латин.).