Зібрались ми, як і завжди, в альтанці, оповитій виноградними лозами! Вечір був грозовий, повітря задушливе, і в небі, що його заснували чорні хмари, спалахували блискавки. Меланхолійний настрій схиляв до мовчанки. Все навколо завмерло у журбі, і серця наші стискалися від якогось жалю, а на очі мимоволі наверталися сльози. Беппа була аж надто пригнічена, здавалось, на душі в неї лежав важкий тягар. І марно абат, сам у полоні загального смутку, намагався розрадити нашу товаришку, таку завжди жваву й пустотливу. Ні запитання, ні ущипливі зауваження, ні прохання не могли вивести її із задуми; втупивши очі в небо та спроквола перебираючи тремтливі струни гітари, дівчина мовби забула, де вона, і її хвилювала тільки тужлива мелодія інструмента та норовливий біг хмар.
Наш добрий Паноріо, неабияк збентежений своїми невдалими спробами, нарешті звернувся до мене:
— Може, ти, любий Дзорзі, розвієш смуток нашої вередливої красуні силою свого дружнього почуття? Я помітив, що між вами існує якийсь магнетизм, сильніший за всі резони. Чи не поверне мелодія твоєї мови її до дійсності, хоч би де витали її думки?
— Цей магнетизм, друже,— відповів я,— виник від єдності наших переживань. З одних і тих же причин ми страждали, обмислювали одне й те ж і досить взнали одне одного, щоб зрозуміти, які думки зринають у кожного з нас за певних обставин. І, сподіваюсь, я зумію вгадати якщо й не предмет, то принаймні напрямок її міркувань.
Повернувшись до Беппи, я тихо спитав:
— Яку з наших сестер ти згадала, моя люба?
— Вона була найвродливішою,— відповіла дівчина майже пошепки,— найдостойнішою, найнещасливішою з усіх, самою нещасною.
— Вона померла? Коли? — провадив я, цікавлячись тією, яка жила в спогадах моєї шляхетної товаришки; мені хотілось розділити її журбу від утрати, що й для мене була не байдужою.
— Вона померла наприкінці минулої зими, тієї ночі, коли був бал-маскарад у палаці Сервіліо. Чимало лиха зазнала вона за життя, та ніщо не зломило її, вона уникнула багатьох небезпек, мужньо знесла страшні муки і загинула несподівано, не лишивши й сліду, як уражена блискавкою. Тут її знали всі — хто краще, хто гірше,— та ніхто не знав її так, як я, бо ніхто не любив її так, як я, а вона була відвертою лише з тими, хто її любив. Дехто не вірить в її смерть, хоча з тієї самої ночі, про яку я вже згадувала, вона більше не з'являлась. Кажуть, що й раніше вона, бувало, зникала надовго і потім поверталася. Та я впевнена, що вже ніколи її не зустріну, не бачитись нам на цій землі... Краще б мені цього не знати! Проте вона подбала, аби таки дійшла до мене фатальна звістка: її принесла мені людина, через яку вона загинула! Жах! Боже мій! Чи вигадаєш отаке в житті! А воно ж було у неї чудове! Таке прекрасне й сповнене контрастів, таке загадкове і ясне, таке тужливе й світосяйне, таке горде, суворе й пристрасне. Ні! Не було ще на світі такого життя і такої смерті!
Навіть у такий негідний час, як нині, вона зуміла лишитися натурою витонченою і романтичною. За звичаями місцевої аристократії, вона з'являлась на вулицях тільки з настанням темряви, під маскою, завжди одна, без проводиря. Хто з мешканців міста не зустрічав її на вулицях і площах, хто не помічав її гондоли, припнутої десь на каналі? Однак нікому не вдавалося побачити її в ту мить, коли вона залишала гондолу або поверталася до неї. Хоч ця гондола ніколи й не охоронялась, не ходило навіть чуток, щоб хтось намагався її вкрасти. Вона була розмальована і обладнана так само, як і всі інші гондоли, та її всі знали; навіть діти, побачивши її, казали: "Ось гондола маски!" Однак яким чином вона рухалась, звідкіля привозила вечорами й куди відвозила вранці свою господиню — про це ніхто й гадки не мав. Щоправда, митники з берегової охорони часто бачили чорну тінь, яка линула по лагуні, і, прийнявши її за човна контрабандистів, кидались у погоню, аж поки виходили далеко у відкрите море; та на світанку їм ніколи не щастило помітити нічого схожого на човна; з часом вони вже не звертали уваги на нього, а, побачивши, тільки гукали: "Знову гондола маски!" Вночі маска ходила по місту, наче чогось шукаючи. Її бачили то на великих площах, то у вузеньких вуличках, на мостах, під склепінням величних палаців, у місцях найбільш людних і зовсім безлюдних. Вона йшла то повільно, то швидко, байдужа до того, чи були довкола неї люди, чи ні, але ніколи не зупинялась. Вона, здавалося, розглядала тільки будинки, пам'ятники, канали і небо над містом, упивалась довколишнім повітрям. Коли вона в якійсь людині відчувала друга, то подавала знак іти слідом, і вони разом зникали. Не раз вона й мене виводила з натовпу в яке-небудь глухе місце й говорила зі мною про речі, любі нам обом. Я довірливо йшла слідком, впевнена у нашій дружбі, та дехто з тих, кому вона подавала знак, не насмілювався приймати її запрошення. Дивовижні історії розповідали про цю маску, вони лякали навіть відважних людей. Говорили, що багато юнаків, угадавши молоду жінку під маскою і чорним убранням, закохувались у неї, приваблені як загадковістю її життя, так і доладною її фігурою та шляхетною поставою; але, необережно рушивши услід, вони вже ніколи не повертались. Поліція звернула увагу на те, що ці юнаки завжди були австрійцями, і робила все можливе, аби затримати ту, яку вважали винною в їхньому зникненні. Однак поліцейським посіпакам щастило не більше, ніж митникам: їм не вдавалося ні взнати нічого нового про долю молодих іноземців, ні зловити маску. Дивний випадок охолодив завзяття найревніших нишпорок венеціанської таємної поліції. Двоє завзятих шпиків вирішили дочекатися маску в гондолі й заарештувати. Якось увечері вони побачили цю гондолу біля набережної Ск'явоні, посідали в неї й заховалися. За всю ніч так нічого й не побачили і нічого не почули, а десь за годину до світанку їм здалося, що човна хтось відв'язує. Вони вже приготувались схопити свою жертву, але в ту ж мить сильний поштовх перекинув гондолу разом із цими лиходіями. Один із них утопився, другий врятувався тільки завдяки допомозі контрабандистів. Наступного ранку не виявилося ніяких слідів човна, і поліція вирішила, що він затонув. Проте ввечері його побачили на тому самому місці.