Після цього випадку всіх шпиків охопив забобонний жах, і жоден з них не наважувався на спроби захопити маску. З того дня ніхто її більше не турбував, і вона вільно гуляла по місту.
На початку минулої осені приїхав до місцевого гарнізону австрійський офіцер — граф Франц фон Ліхтенштейн. Це був палкий юнак, обдарований чуттям прекрасного і шляхетністю душі. Попри всі наслідки традиційного жорстокого виховання австрійської знаті, він зумів, лишитися волелюбним і далеким від аристократичних забобонів. На службі він змушений був приховувати свої думки і нахили, та тільки-но вийшов її термін, тут же зняв мундир, що був, на його переконання, уособленням всіх вад уряду, і став спілкуватися з новими друзями, яких мав уже чимало завдяки своїй доброті та розумові.
Ми охоче слухали його цікаві розповіді про Венецію. А дивився він на неї очима художника, оплакував її залежність і полюбив її так, як ніхто з венеціанців. Він невтомно блукав містом удень і вночі, все більше ним захоплюючись. Йому, як сам казав, до жаги кортіло знати місто краще за тих, хто тут народився. Під час своїх прогулянок він зустрів маску. Спочатку не звертав на неї особливої уваги, та незабаром відзначив, що вона вивчає місто з такою ж допитливістю і так само ретельно, як він. Юнак був уражений цим дивним збігом і декому розповів про це. А йому передали все, що знали про маску, і порадили триматись від неї подалі. Та всі ці попередження не тільки не злякали сміливця, а навпаки — розпалили його цікавість, викликали нестримне бажання будь-що спізнатися з цією загадковою особою, сама лише згадка про яку навіювала такий жах на людей.
Щоб з'явитися перед маскою, як і вона, інкогніто, на свої нічні прогулянки граф одягався простим міщанином.
Через деякий час вони зустрілись. У блідому місячному сяйві він побачив жінку в масці, яка стояла перед церквою святих Іоанна і Павла. Здавалось, вона милується вишуканим орнаментом, що прикрашав портал. Юнак повільно наблизився до неї. Та вона і не поворухнулась, ніби й не помітила його. Він на мить затримався, щоб упевнитись, чи не розкрили його, потім підійшов і зупинився поряд з нею. Почув її тяжке зітхання й звернувся до неї чистою тосканською говіркою:
— Вітаю і зичу щастя тому, хто любить Венецію!
— Хто ви? — спитала маска ясним і дзвінким, як у чоловіків, але напрочуд мелодійним і ніжним голосом.
— Я шанувальник краси.
— Чи не з тих ви, які своєю варварською прихильністю учиняють над вільною красою грубе насилля; а може, з тих, хто глибоко поважає поневолену красу й сумує разом із нею?
— Коли володар ночі бачить троянду, розкішні пелюстки якої пестить своїм ніжним подихом вітерець, він співає від утіхи; коли ж він бачить, як вона в'яне під згубним поривом вітру, то ховає голову під крило і стогне. Так і моя душа.
— Йди за мною, мені до вподоби твій лицарський запал.
І, схопивши юнака за руку, маска повела його до церкви.
Коли він відчув холодний потиск руки незнайомої і побачив, що жінка прямує до темної ніші порталу, то мимоволі згадав лиховісні розповіді про неї — і, охоплений панічним жахом, зупинився. Маска обернулась і, кинувши допитливий погляд на сполотніле обличчя супутника, мовила:
— Ви боїтеся? Прощайте.
І, відпустивши його руку, швидко пішла.
Графові стало соромно; він наздогнав маску, сам узяв її за руку й сказав:
— Ні, я не боюсь. Ходімте.
Не зронивши й слова, вона простувала далі. Але вже геть від церкви, до якої була прямувала. Потім звернула в одну з маленьких вуличок, що виходили на площу. Місяць зайшов, і цілковита темрява оповила місто. Граф рухався навмання і не міг нічого бачити у глибокому мороці, який огортав його зусебіч. Він ішов слідом за своєю проводиркою, мов сліпий, а та, мабуть, дорогу знала добре. Коли-не-коли прохоплювався з-за хмар промінь місяця, і юнак устигав помітити то стінку каналу, то міст, то склепіння портика, то якесь незнайоме місце в лабіринті вузьких звивистих вулиць; потім усе зникало в темряві. Він зрозумів, що заблукав у Венеції і повністю залежить від маски, але не виказував стурбованості і йшов далі.
Так вони правилися ще з годину, аж поки маска зупинилась.
— Чудово,— сказала вона,— ви хоробра людина. Якби на вашому обличчі промайнула хоч тінь страху, я б ніколи більше з вами не заговорила. Та ви були незворушні, і я рада за вас. Отже, зустрінемось на площі Святих Іоанна й Павла. Завтра об одинадцятій годині. Не ходіть за мною, не марнуйте часу. Простуйте краще по цій вулиці направо — до площі Святого Марка. До зустрічі.
Вона міцно потиснула юнакові руку і, перш ніж той устиг відповісти, зникла за поворотом.
Він деякий час стояв непорушно, вражений тим, що трапилось, не знаючи, як йому далі поводитися. Подумав, що навряд чи зуміє відшукати таємничу даму і що, переслідуючи її, ризикує заблудитись, тому краще сьогодні вже відпочити.
Він подався по вулиці направо і, справді, за кілька хвилин опинився на площі Святого Марка, звідкіля легко було втрапити до готелю.
Наступного дня граф з'явився на площі, саме коли церковний годинник вибивав одинадцяту. Маска вже чекала під порталом.
— Це добре, що ви вчасно прийшли,— сказала вона.— Ходімте.
Вона різко повернулась до церкви. Юнак, знаючи, що двері церкви замкнені й не відчиняються вночі, подумав, що ця жінка божевільна. Але, на його подив, двері відхилились від першого ж дотику. Він пройшов слідом за своєю проводиркою, і вона швидко зачинила двері. Тепер вони знаходились в темряві; але граф знав, що другі двері, які не замикались, відділяють їх від нефа, і не відчував страху. Він хотів уже штовхнути їх, щоб увійти. Але маска втримала його за руку:
— Ви коли-небудь бували в цій церкві? — спитала вона.
— Разів із двадцять,— відповів юнак,— і я знаю все тут не гірш за архітектора, який її будував.
— Скажіть краще — вам здається, начеб ви знаєте. Я певна — ви її зовсім не знаєте. Заходьте.
Він штовхнув другі двері й увійшов. Церква була яскраво освітлена й безлюдна.
— Що за церемонія тут відбудеться? — здивовано спитав граф.
— Ніякої. Церква мене чекала сьогодні увечері, от і все. Йдіть за мною.
Юнак даремно намагався вникнути в значення почутих слів; але, наче скоряючись таємничій волі, слухняно йшов слідом.