Маска стиснула його руку й сказала:
— Я не знаю обличчя прекраснішого, ніж обличчя преславного святого Марка, і я змогла б покохати тільки такого чоловіка, який був би його живою подобою.
Почувши ці слова, Франц сполотнів і заточився; голова у нього пішла обертом. Він раптом зрозумів, що обличчя святого схоже з його власним. Він упав на коліна перед незнайомою і, ухопивши її руку, облив її слізьми, не в змозі вимовити й слова.
— Тепер я впевнена, що ти належиш мені,— сказала вона зворушено,— і ти гідний знати мене й володіти мною. До завтра на балу в палаці Сервіліо.
І вона залишила Франца, проте не сказала тих слів, якими звичайно завершувались їхні щонічні розмови.
Франц, очамрілий від щастя, цілий день блукав містом. Він милувався небом, всміхався до лагуни, вітався з будинками і розмовляв з вітром. Перехожі вважали юнака за божевільного і кидали на нього здивовані погляди. Він помічав це і сміявся з дурості тих, хто кпинив із нього.
Коли його друзі запитували, що він робив і куди запропав на цілий місяць, він відповідав тільки одне: "Скоро я буду щасливим" — і йшов далі.
Надвечір він купив чудову перев'язь і нові еполети, повернувся додому, щоб одягтися, убрався в свій мундир і подавсь до палацу Сервіліо.
Бал був чудовий. Усі, за винятком офіцерів гарнізону, прийшли в маскарадному вбранні, як і мовилось у письмових запрошеннях, і весь цей натовп у пишних барвистих шатах, збуджено рухаючись під звуки музики, являв собою блискуче й мальовниче видовище. Франц обійшов усі зали, підходив до кожного гурту й оглядав кожну жінку. Багато з них були напрочуд гарні, та жодна не привернула уваги юнака. "Її тут немає,— подумав він,— я впевнений, ще не її час".
Зупинившись за однією з колон неподалік від парадного входу, Франц став чекати, не зводячи очей з дверей. Двері відчинялись, заходили жінки, та жодного разу серце його не закалатало. Але в ту мить, коли годинник вибив одинадцяту, він здригнувся і скрикнув так голосно, що його почули сусіди:
— Ось вона!
Всі погляди звернулись на нього.
Аж тут двері розчинилися навстіж, і ввійшла жінка. Франц упізнав її відразу. Це була вона — з тієї самої картини, одягнена догаресою[2] п'ятнадцятого століття. Розкіш убрання підкреслювала її незвичайну вроду. Вона йшла повільно і велично, впевнено оглядаючи присутніх, ні до кого не вітаючись, наче була царицею балу. Ніхто, окрім Франца, не знав її, але всі, зачаровані її незрівнянною красою і шляхетною поставою, шанобливо розступалися і навіть схилялися в уклонах. Франц, засліплений, ішов слідком на деякій відстані. Коли вона увійшла в останню залу, гарний юнак, одягнений в убрання Тассо[3], співав, приграваючи собі на гітарі, романс на честь Венеції. Жінка підійшла до нього, пильно подивилась і спитала, хто він, що насмілився одягти таке вбрання і оспівувати Венецію. Юнак завмер під її поглядом, зблід, опустив очі й простяг їй свою гітару. Вона взяла і, перебираючи струни білосніжними пальцями, заспівала сильним і мелодійним голосом дивну пісню, яка складалася з уривчастих фраз:
"Танцюйте, смійтесь, співайте, веселі діти Венеції! Для ва£ узимку немає морозів, уночі немає мороку, в житті немає турбот. Ви щасливці в цьому світі, а Венеція — цариця народів. Хто сказав — ні? Хто наважився навіть подумати, що Венеція вже не Венеція? Бережіться! Очі бачать, вуха чують, язики говорять. Танцюйте, смійтесь, співайте, веселі діти Венеції! О Венеціє — єдине нерукотворне місто, створене духом людським,— ти покликана бути тимчасовим притулком спасенних душ і мовби сходинкою для них із землі на небеса; о, ви, палаци, де колись оселялися феї, де й донині все овіяне їх чарівним подихом; ви, химерні колонади, що мрієте в туманному серпанку; ви, легкі шпилі, що здіймаєтесь серед корабельних щогл; ви, аркади, в яких затаїлися тисячі голосів, щоб відлунити голос кожного перехожого; ви, міріади ангелів і святих, що наче танцюєте на банях, змахуючи своїми мармуровими і бронзовими крилами, коли морський легіт торкається вашого вологого чола; ти, прекрасне місто, не розпластане на тьмяній і брудній землі, як інші, а подібне до лебединої зграї, яка пливе на хвилях; радійте, радійте, радійте! Нова доля всміхається вам — така само прекрасна, як і давнішня. Чорний орел ширяє над левом святого Марка, і австрійські чоботи вальсують у палаці дожів. Замовкніть, нічні музики! Вщухни, шалений гомоне балу! Хай не звучить більше священний гімн рибаків; припини свій рокіт, голосе Адріатики! Згасни, лампадо пресвятої мадонни; щезни назавжди, сріблиста царице ночі; у Венеції більше немає венеціанців! Може, це вві сні? Чи в нас свято? Так, так, будемо танцювати, сміятись і співати! Настав час, коли тінь Фальєро повільно спускається по Сходах велетнів і незрушно сідає на останній сходинці. Танцюймо, сміймося, співаймо! Бо щойно годинник вибив північ, і хор мерців гукне нам: "Раби! Раби!"
З цими словами вона упустила гітару, і та зловісно забриніла, впавши на підлогу, і годинник почав вибивати. В тяжкому мовчанні всі слухали, як пробило дванадцять ударів. Тоді господар палацу, наляканий і роздратований, підійшов до незнайомої.
— Добродійко, кому я маю дякувати за честь бачити вас тут? — схвильовано спитав він.
— Мені,— відповів Франц, виходячи наперед,— і якщо комусь це не подобається, нехай скаже.
Незнайома мовби й не чула запитання господаря, але на голос Франца підвела голову.
— Тепер я живу! — вигукнула вона у захваті.— Я буду жити!
І вона глянула на юнака щасливими очима. Та за мить зблідла, і чоло її затьмарилось.
— Навіщо це маскарадне вбрання? — спитала вона суворо, показуючи на мундир.
— Це не маскарадне вбрання,— відповів Франц.— Це...
Він не докінчив фрази й наче закам'янів під страшним
поглядом незнайомої. Деякий час вона мовчки дивилась на нього, потім з її очей скотилися дві великі сльози. Франц хотів кинутись до неї. Але вона зупинила його.
— Йдіть за мною,— сказала глухо.
Затим швидко пройшла крізь принишклий натовп і вийшла; Франц простував слідком.
Спустившись по сходах палацу, вона стрибнула в свою гондолу і наказала юнакові зробити те саме. Він скорився, потім оглянувся навкруг і, не помітивши гондольєра, спитав: