– Не треба, Олено! – попросив Микола Миколайович. – Лежачого не б'ють.
– Але я тріумфую! – чомусь із викликом вигукнула Ленка. – Я святкую перемогу!
– Олено, стривай! – спробував зупинити її Микола Миколайович.
Проте Ленка не послухалася його й кинулася слідом за дітьми до школи.
Микола ж Миколайович незграбно потягнув візок, перекинув його – чемодани, мішок з яблуками й картина впали. Він швидко підняв візок, склав усе назад, відкотив його вбік, узяв картину й заквапився за Ленкою.
Ленка вбігла в клас, коли Димка під натиском дітей, рятуючись од них, виліз на підвіконня.
– Бий його! – заволав Валька й схопив Димку за ногу, щоб стягти з підвіконня.
– Не примазуйся! – із зневагою ввірвала його Залізна Кнопка. – Не лізь до нас із своїми брудними руками!
Кудлатий стусонов Вальку, і той відскочив убік. А діти почали поволі наступати на Димку, як колись наступали на Ленку.
– Пустіть мене! – скрикнув він. – А то я… – він безпорадно озирнувся в пошуках порятунку, – вистрибну у вікно!
– Не вистрибнеш! – сказала Миронова. – Ніжку зламаєш, а це боляче.
Димка зацькованими очима подивився на Залізну Кнопку, весь якось у відчаї випростався й розчинив вікно.
Всі: "Ах!" – і відсахнулися.
Ото саме в цей час у клас і вбігла Ленка. Ніхто її не бачив, бо вони всі стояли до неї спиною. Вся їхня увага була прикута до Димки.
– Злізь з вікна! – тихо й спокійно промовила Ленка. Димка рвучко оглянувся, побачив Ленку… і зістрибнув з підвіконня.
– Наша красуня прийшла! – проспівала Шмакова, хоч у її голосі відчувалася якась непевність.
Діти веселою юрмою оточили Ленку:
– Привіт, Опудало!
– Здорова будь!
– Наше вам!..
– Виявляється, ти молодець, Безсольцева! – Кудлатий ляснув Ленку по плечі.
– От добре, що ти ще не поїхала, – сама Залізна Кнопка, усміхаючись, підходила до Ленки. – Чому ж ти нам одразу все не сказала?.. Втім, це твоє особисте діло.
А Димка тим часом зметикував, що всі про нього забули, прослизнув понад стіною поза спинами дітей до дверей, узявся за ручку, обережно натис, щоб відчинити без скрипу й утекти… Ах, як йому хотілося щезнути саме зараз, поки Ленка не поїхала, а потім, коли вона поїде, коли він не буде бачити її осудливих очей, він що-небудь придумає, неодмінно придумає… Останньої миті він оглянувся, зіткнувся поглядом з Ленкою – і завмер.
Він стояв сам біля стіни, потупивши очі.
– Поглянь-но на нього! – сказала Залізна Кнопка Лен-ці. Голос у неї тремтів від обурення. – Навіть очей не може підвести!
– Так, незавидна картина, – сказав Васильєв. – Обліз трішки.
Ленка поволі підступила до Димки.
Залізна Кнопка йшла поруч з Ленкою, говорила їй:
– Я розумію, тобі важко… Ти йому вірила… Зате тепер побачила його справжнє обличчя!
Ленка підійшла до Димки впритул – варто їй простягнути руку, і вона доторкнулася б до його плеча.
– Затопи йому по пиці! – вигукнув Кудлатий. Димка рвучко повернувся до Ленки спиною.
– Я казала, казала! – Залізна Кнопка була у захваті. Голос її лунав переможно. – Час відплати нікого не обмине!.. Справедливість перемогла! Хай живе справедливість! – Вона вихопилася на парту. – Хло-о-пці! Дів-ча-та! Сомову – найжорстокіший бойкот!
І всі закричали:
– Бойкот! Сомову – бойкот!
Залізна Кнопка піднесла вгору руку:
– Хто за бойкот?
І всі діти піднесли за нею руки – цілий ліс рук витав над головами.
"От і все, – подумала Ленка, – от Димка й дочекався свого кінця".
А діти тягли руки, тягли, й оточили Димку, й відірвали його від стіни, і ось-ось він мав зникнути для Ленки в кільці непрохідного лісу рук, власного жаху та її тріумфу й перемоги.
Всі були за бойкот!
Тільки єдина Ленка не піднесла руки.
– А ти? – запитала Залізна Кнопка.
– А я – ні, – просто сказала Ленка й винувато, як колись, усміхнулася.
– Ти йому простила?-запитав приголомшений Васильєв.
– Ото дурна, – сказала Шмакова. – Він же тебе зрадив.
Ленка стояла біля дошки, притулившися стриженою потилицею до її чорної холодної поверхні. Вітер минулого шмагав її по обличчю: "Опуда-ло-о! Зра-дни-ця!.. Спалити її на вогнищі-і-і!"
– Але чому, чому ти проти?! – Залізній Кнопці хотілося зрозуміти, що заважало цій Безсольцевій оголосити Димці бойкот. – Саме ти – проти. Тебе ніколи не можна зрозуміти… Поясни!
– Я була на вогнищі, – відповіла Ленка. – І по вулиці мене ганяли. А я ніколи нікого не буду ганяти… І ніколи нікого не буду цькувати. Хоч убийте!
– Яка хоробра! – Шмакова лиховісно хихикнула: – Одна проти всіх!
– Коли так, то Опудалу теж бойкот! – загорлав Валька. – Ату-у-у їх! – Він свиснув.
Але свист його згас, бо ніхто його не підтримав.
У цей час з'явилася весела й ошатна Маргарита Іванівна.
– Це що ще за збори? Ви що, дзвінка не чули? – сказала вона. – Швидко по місцях! У мене приголомшлива новина… – Маргарита Іванівна помітила Лейку: – Ти ще не поїхала? Це чудово! – Її погляд зупинився на Ленчиній стриженій голові. – Ти що, захворіла?..
– Вона спалила коси біля вогнища, – сказав Васильєв, – і постриглася.
– Біля вогнища? – перепитала Маргарита Іванівна. – Біля якого вогнища?
Але приголомшлива новина, про яку Маргарита Іванівна хотіла усіх повідомити, била в ній ключем, і вона відразу забула або, точніше, звикла до того, що Ленка пострижена, бо обпалила коси біля якогось вогнища.
– Діти, діти! Увага!.. – Вона постукала кісточками пальців по столу, щоб усіх утихомирити. – У-ва-га!.. Слухайте! – Голос у Маргарити Іванівни дзвенів надзвичайно радісно: – Зараз вам Лена Безсольцева розповість приголомшливу новину.
– Яку новину? – не зрозуміла Ленка.
– То ти нічого не знаєш? – здивувалася Маргарита Іванівна. – Хіба тобі дідусь нічого не казав? Не може бути!.. Ну гаразд! Тоді я вам усе скажу сама. – Вона пройшлася поміж рядами, повернулася до вчительського столу. – Діти! Я щойно довідалася, що всім вам добре відомий Микола Миколайович Безсольцев, Ленин дідусь, подарував місту свій будинок і колекцію картин, яку збирали кілька поколінь Безсольцевих і яка належить пензлю їхнього предка, художника, який жив у дев'ятнадцятому столітті!.. Тепер у нас теж буде міський музей! – Музей?! – Ленка була приголомшена.
– А скільки йому заплатили? – з цікавістю запитав Валька.