Вона підійшла до Миронової і поклала руку на її тремтливе плече.
Миронова ривком скинула руку й жорстоко сказала:
– А вам… краще піти!.. А то чоловіка проґавите.
– Не треба так, – сказала Маргарита Іванівна.
А сама подумала – так їй і треба. Що заслужила, те й одержала, хоча себе одразу ж спіймала на думці, що вона внутрішньо намагається якось себе виправдати.
На річці пролунала сирена катера, що відходив од причалу. Сирена долинула до класу й кілька секунд вібрувала низьким хрипким гудком.
– Сигнал! – Маргарита підійшла до вікна. – Катер відійшов.
Усі до єдиного кинулися до вікон.
Тільки Сомов не поворухнувся.
Вони стояли біля вікон, сподіваючись востаннє побачити катер, на якому від'їздила Ленка Безсольнева – опудало городнє, – яка так перевернула їхнє життя.
Рудий відійшов од вікна, взяв картину, яку залишив Микола Миколайович, розгорнув рушник, і раптом його обличчя неймовірно змінилося, і він несамовито вигукнув:
– Вона!.. Вона!..
Всі мимоволі оглянулися на нього.
– Де?..
– Хто вона?..
– Вона… Ленка! – Рудий показав на картину.
– Як викапана, – прошепотів Кудлатий і загорлав: – Опудало!
– Брешеш! – сказав Васильєв. – Безсольцева!
Так, Машка була дуже схожа на Ленку: голова на тонкій шийці, рання весняна квітка. Вся незахищена, але якась світла й щира.
Всі мовчки дивилися на картину.
І сум, такий відчайдушний сум за людською чистотою, за безкорисливою хоробрістю та шляхетністю чимраз дужче захоплював їхні серця й вимагав виходу. Тому що терпіти далі не було сил.
Рудий раптом підвівся, підійшов до дошки й великими друкованими літерами, що розбігалися у різні боки, написав:
"Опудало, прости нас!"