Тільки після цього Микола Миколайович заглянув до Ленчиної кімнати, її незвична, стрижена й тому така маленька й беззахисна голова спокійно лежала на білій подушці – вона міцно спала.
Микола Миколайович подивився на годинник: була вже восьма. Він вирішив, що Ленку будити не варто, хай поспить: катер відходив об одинадцятій.
Невже він поїде звідси, і невже це все відбудеться сьогодні!.. Микола Миколайович раптом заквапився, рішуче накинув на плечі своє знамените пальто й, нечутно зачинивши двері, вийшов з дому…
За годину старий будинок Безсольцевих задвигтів од сильного й тривожного стукоту, немовби якийсь велетень гатив по ньому гігантською кувалдою.
Цей стукіт розбудив Ленку. Вона рвучко сіла на ліжку, Іде нічого не розуміючи, повернулася до вікна й побачила, як чиясь рука приклала поперек її вікна дошку. В кімнаті одразу стало менше світла. І знову пролунав стукіт, що різко бив по голові. Вона збагнула: дідусь забивав свій дім!
Подія, що так уразила Ленку, викинула її з ліжка, і вона, як була, в нічній сорочці, вискочила на вулицю.
Ленка не відчула ранкового холоду, що пронизав її тіло, і навіть не почула, що босоніж ступає по мокрій осінній траві. Вона нічого цього не помічала, тому що очі її тільки бачили Миколу Миколайовича, який стояв спиною до неї на драбинці й забивав вікна свого будинку. Мов зачарована стежила Ленка за його несамовитою рукою з сокирою, яка розмірене ходила туди-сюди й била навідліг, заганяючи цвяхи в старі колоди. Одна за одною дошки невблаганно лягли поперек вікон.
Ленка підвела голову вгору – всі чотири її улюблені балкончики, які виходили на чотири сторони світу, були вже позабивані. Це її особливо засмутило.
– Дідусю, – крикнула Ленка, – що ти робиш?
Микола Миколайович обернувся, побачив перелякану стрижену Ленку в довгій білій сорочці, босу і якусь легку, летючу, в його збудженій свідомості майнуло: "Зовсім як Машка!" – і гукнув їй:
– Іще цвяхів!
– Ти їдеш? Зі мною? – запитала Ленка, не рушаючи з місця. – Ти покидаєш свій дім?!
– Кому сказано – ще цвяхів! – він так владно гримнув, що її наче вітром здуло. – І вдягнися! Навіжена!
Коли Ленка вдяглася, то в неї зуб на зуб не попадав. Ні, не від холоду, а від того, що дідусь надумав усе покинути й поїхати з нею.
Надумав покинути своє місто!
Свій дім!!
Свої картини!!!
Ленка схопила скриньку з цвяхами й потягла її до дідуся. Микола Миколайович узяв із скриньки цвяхи й забив два останні вікна.
Будинок Безсольцевих знову осліп і оглух.
Микола Миколайович, важко ступаючи, зліз з драбини.
Ленка тицьнулась йому в груди й заревла.
Тепер, коли роботу було закінчено, він якось протягло зітхнув – боявся, йому забракне сил поглянути на свій забитий будинок.
– Ну годі! – сказав Микола Миколайович. –Чого ми з тобою, мов двоє дурників, розревлися на очах у всіх! Хіба ми ховаємо когось?.. Навпаки – ми живі! Ми живемо на повен хід! Ми здійснимо ще щось надзвичайне!
Потім, нашвидку поснідавши, відключили електрику й газ, перекрили воду в садовій колонці й позамикали всі двері. Навантажили два чемодани й мішок яблук на садовий візок. Зверху Микола Миколайович поклав картину, дбайливо загорнуту в старий рушник, якого вишила хрестом іще бабуся Колкіна; це була їхня "Машка". І вони пішли на пристань, гнані внутрішньою тугою, яку обоє намагалися приховати одне від одного.
– Дідусю, – сказала Ленка, допомагаючи Миколі Миколайовичу везти візок, – ти здорово придумав з "Машкою". – Вона схопила картину. – Краще я її понесу. Повісимо її на найвидніше місце і всі картини згадаємо. – Зазирнула йому в очі: – Правда, дідусю?..
– Правда, Олено! – відповів Микола Миколайович і чомусь засміявся.
– А чого ти смієшся? – не зрозуміла Ленка. – Чого радієш?
– У мене для цього сила причин, – збуджено відповів Микола Миколайович. – Зараз сядемо на катер, і я тобі їх вичерпно викладу.
І отоді-то вони й почули знайомі тривожні вигуки:
– Тримай! Три-и-ма-ай!
Слідом розлігся свист і тюкання погоні. Ленка звично втягнула голову в плечі. Микола Миколайович помітив це й запитав:
– Ти що, знову злякалася? Забула, яка ти хоробра?..
Ленка кивнула, дослухаючись до криків, які лунали чимраз ближче.
– А ти не забувай, – суворо мовив Микола Миколайович.
– Я намагаюся, – сказала Ленка.
Вона приготувалася до зустрічі з незламною Залізною Кнопкою та її дружками. А що, коли вони зараз улаштують їй "почесні проводи", кричатимуть на неї "Опудало" на очах у всіх пасажирів катера? Що тоді? Легкий озноб пройняв її тіло, проте вона все ж напружилась і поклала собі: якщо вони це зроблять, то вона кинеться битися. Вона не відступить. Ні, не відступить!..
– Потримай, будь ласка! – Ленка віддала Миколі Миколайовичу згорток з картиною і поволі, якось по-новому, відкинувши голову назад, пішла назустріч крикам, що лунали вже зовсім близько.
Але потім сталося щось несподіване – вона побачила, що біжить Димка! А слідом за ним, на чолі з Мироновою і Кудлатим, майже весь шостий клас – може, чоловік двадцять, – вони гнали Димку! А вона перелякалася – от комедія!
Димка біг незграбно, підтюпцем, мов курка з підбитим крилом, притискаючися до огорожі, щоб його менше було видно, й щохвилинки озирався назад побілілим від страху обличчям.
Зате у переслідувачів очі горіли лютим вогнем, щоки палали нервовим рум'янцем людей, які мали право на гнів.
Хтось ухопив Димку за руку, хтось підставив ніжку. Він упав, одразу ж підхопився, вирвався з чіпких рук переслідувачів і побіг далі, мелькаючи п'ятами.
Усі шквалом промчали повз Миколу Миколайовича й Ленку, не помічаючи їх.
Вони кричали:
– Тримай його!
– До школи! Жени до школи!..
– Попався, гаде!..
Вони зникли так само швидко, як і з'явилися.
– Дідусю, – самими губами вимовила Ленка, – отже, Димка таки признався?
– Виходить, признався, – відповів Микола Миколайович.
– А що тепер буде? – запитала вона, втупившись у Миколу Миколайовича переляканими очима.
– Що буде? Тепер вони з тебе зроблять героя.
– Еге?.. – Ленка відверто засміялася. – Що ж мені робити?
– Ну, святкуй перемогу! – Микола Миколайович чомусь із сумом та подивом поглянув на Ленку.
– Я збігаю, – сказала Ленка, – подивлюся…