— Гляди, щоб не вийшло, ніби я перебив семінар на тему подання першої допомоги.
— Нічого,— усміхнулась вона. — Я рада тебе тут бачити. Як ся маєш?
— Чудово,— відповів я, роздумуючи, чи слід мені вибачатися за те, що я так їй і не зателефонував. Зараз, мабуть, був не час, хоча її лагідне обличчя, здавалося, й запитувало.
— Ти виглядаєш стомленою, Джо.
— Ми всю ніч їхали.
— Це не мед,— зауважив я і запропонував їй випити кави.
— Ти один? Який був підтекст?
— Надіюся, що буду з півмільйоном інших,— відповів я, гадаючи, що позатикав усі пролазки.
— Твоя правда,— погодилась вона. Пауза.
— О, між іншим, Джо, як твоя родина?
— Брати десь туг, а мама й тато застрягли у Нью-Йорку, грають. Помовчавши, вона запитала:
— Ти йдеш із групою?
— О, певно,— відповів я якомога байдужіше, жалкуючи, що доводиться говорити неправду, бо знав — вона може запросити мене прилучитися до її друзів.
— Ти ... виглядаєш добре,— зауважила Джо.
Я міг сказати, що вона марно зволікає, сподіваючись, що я, може, викажу більше зацікавленості. Але мені було ніяково навіть просто стояти там і намагатися вести поверхову дружню розмову.
— Пробач мені, Джо,— сказав я. — Мене там, на холоді, ждуть приятелі і...
— Ну, звісно,— відказала вона. — Не треба через мене затримуватися.
— Бачиш, це...
Вона бачила, що мені ніяково, і сказала:
— Бажаю добре провести час. Повагавшись, я рушив до виходу.
— Нагадай про мене музикам.
— Вони будуть раді тебе бачити, Олівере. Приходь будь-якої неділі. Уже відійшовши, я озирнувся і побачив, що вона підійшла до якоїсь
жінки та до двох чоловіків. Певно, до тих, із ким приїхала. Вони теж лікарі? А може, один із чоловіків — її приятель? А тобі який клопіт, Олівере?
***
Я йшов у колоні демонстрантів. Я не співав, це не в моєму дусі. Величезною вервечкою ми пройшли повз Окружний суд, ФБР, Міністерство юстиції, Податкову інспекцію, Міністерство фінансів і, нарешті, вийшли до пам'ятника батькові нашої країни.
Сидячи на землі, я морозив свою стару пані, дрімав під час виступів, але пожвавішав, коли натовп дружно заспівав: "Хай буде мир!"
Я не співав. Я не вокаліст. Щоправда, коли б я був із групою Джоанни, то, можливо, й співав би. Але дивно було б намагатися співати соло в натовпі.
***
Я був досить утомлений, коли відімкнув двері свого нью-йоркського напівпідвалу. Ту ж мить озвався телефон. Я встиг підбігти, взяв слухавку і пропищав фальцетом:
— Вітання, це Еббі Гофман. Бажаю вам щасливого Нового року!
На мою думку, це було досить смішно, але Марсі не сміялася. З тої простої причини, що телефонувала не Марсі.
— Хм ... е ... Олівер?
Мій маленький жарт був трохи невчасний.
— Добрий вечір, тату. Я ... е ... подумав, що це хтось інший.
— Хм ... я зрозумів. Пауза.
— Як твої справи, сину?
— Все гаразд. Як мама?
— Добре. Вона теж тут. Е ... Олівере, як щодо зустрічі наступної суботи?
— Згода.
— Чи зфжеш ти приїхати до Нью-Хейвена?
Я геть забув про зустріч, про яку ми домовлялися з ним ще минулого червня.
— Е ... зможу. Звісно, зможу.
— Гаразд. Ти приїдеш машиною?
— Так.
— Тоді, може, здибаємося просто біля входу до готелю "Філд Гауз"? Скажімо, опівдні?
— Гаразд.
— А потім, сподіваюся, пообідаємо.
Ну ж бо, кажи "так". Він хоче тебе бачити. Ти ж відчуваєш це по його голосу.
— Так.
— Гаразд. Е ... мама хоче тебе привітати.
Отже, мій тиждень демонстрацій закінчився недемонстративною розмовою з моїми батьками.
***
Опівночі зателефонувала Марсі.
— У "Новинах" повідомили, що, поки ти маршував, Ніксон дивився футбольний матч,— сказала вона.
Тепер це не мало ніякого значення.
— Проклята домівка стоїть пусткою,— відказав я.
— Ще лише один тиждень...
— Це безглуздя має колись закінчитися.
— Закінчиться, мій друже. Через сім днів.
27
У моїй родині традиції є замінником любові. Ми не говоримо про нашу взаємну прихильність, а натомість дбаємо про родинні обов'язки, що засвідчують нашу ... вірність. Для цього є чотири дні на рік: Різдво, Великдень, День подяки, а ще — свята осіння традиція, "Святий вихідний". Цей останній — справжній моральний Армагеддон, велике побоїще, коли стають на герць добро проти зла. світло проти темряви. Іншими словами, Прекрасний Гарвард грає проти Йєля.
Це час сміятися і плакати. Але найголовніше — це час колобродити, верещати, поводитись, мов нерозумні підлітки, і пити.
Та в моїй родині цей день святкують стриманіше. Тимчасом як дехто з колишніх вихованців їсть і п'є перед початком гри прямо на стоянках машин, Баррети йдуть на гарвардський стадіон.
Коли я був ще дитиною, батько брав мене на кожну гру, що відбувалася на Солдатському полі. Він був постійний глядач, і ми дивилися всі ігри, а не одну на рік. Батько скрупульозно все мені пояснював. Уже десятирічним хлопцем я був добре обізнаний з найекзотичнішими сигналами суддів. Ба більше, я навчився виливати свої емоції. Батько ніколи не верещав. Він говорив неголосно, майже сам до себе: "Путній хлопець", "Ах, добре" і таке інше, коли темночервоні грали вдало. А якщо наші "гладіатори" зазнавали поразки, як тоді, коли вони програли з рахунком п'ятдесят п'ять — нуль, він коментував: "Шкода".
Батько свого часу веслував за Гарвард (олімпійська академічна одиночка). Він носив почесну краватку в чорну та темно-червону смужку, а це означало, що він здобув вищу спортивну відзнаку, і давало йому привілей мати квитки на футбольні матчі на найкращі місця. По праву руку від президента.
З часом ні врочиста атмосфера, ні ритуал двобоїв Гарвард — Йєль не змінилися. Змінився лише мій статус. Я теж мав найвищу спортивну відзнаку (за досягнення в хокеї) і теж мав право на найкращі місця. Теоретично я міг привести з собою сина і навчати його, як писати в газеті про забиті пенальті.
Всі роки, за винятком тих, коли я був у коледжі, а потім одружений, я відвідував ігри Гарвард — Йєль разом з батьком. Мати, раз у житті показавши характер, відмовилася їх відвідувати багато років тому. "Я на цьому зовсім не розуміюся, і в мене мерзнуть ноги",— сказала вона моєму батькові.
Коли грали у Кембриджі, ми вечеряли в шановному бостонському харчовому закладі Лок-Оубера. Коли ж зустріч відбувалася в Нью-Хейвені, батько віддавав перевагу ресторанові містера Кейсі — менше патини, краща їжа.