І стали одне одному набагато ближчими.
("Господи, Олівере, як добре, що ти сказав правду".
"Негероїчна правда тебе засмучує, Дженні?"
"Ні, я рада її чути"
"Чого ж тут радіти?"
"Бо знаю: ти ніколи мене не дуриш, Олівере".)
Такої розмови у нас із Марсі ще не було. Вона, звісно, розповідає мені про все, коли чогось журиться чи хвилюється. І про те, що іноді в дорозі потерпає, що я можу знайти нову "розвагу". Насправді ж, це почуття — взаємне. А все ж дивно, розмовляючи, ми вживаємо правильних слів, але надто легко вони зриваються з язика.
Може, це тому, що я сподівався більшого. Я нетерплячий. Ті, хто мав щасливий шлюб, знають напевно, чого їм треба і чого бракує. Але було б несправедливо вимагати багато від тієї, яка ніколи не мала ... надійного друга.
А все ж я сподіваюся, що Марсі колись матиме в мені більшу потребу. Що вона колись розбудить мене й запитає про щось на кшталт:
"Якщо я не зможу мати дитини, Олівере, твої почуття до мене не зміняться?"
. — Марсі, цього тижня я, мабуть, багато плакатиму. Була шоста година ранку. Ми стояли в аеропорту.
— Одинадцять днів,— мовила вона. — На такий довгий час ми ще не розлучалися.
— Слушно. Але я просто подумав, що можу під час демонстрації вхопити велику дозу сльозоточивого газу.
— Ти так говориш, наче цього бажаєш, Олівере.
Туше за всіма правилами! У певних колах вхопити трохи газу вважається свого роду героїчним вчинком. Вона збагнула, що я хизуюся, і додала:
— Не провокуй поліції.
— Обіцяю. Буду поводитись як слід.
Оголосили посадку на її рейс. Передвідльотний поцілунок — і я, позіхаючи, заквапився, щоб устигнути на автобус до Вашингтона.
Щиро зізнаюся, мені подобається, коли важливі справи потребують мого втручання. Однієї суботи у Вашингтоні планувалася нова масова антивоєнна листопадова демонстрація. За три дні до неї організатори зателефонували, щоб я приїхав і допоміг перебалакати з хлопцями в Міністерстві юстиції. "Ви нам дуже потрібні",— запевняв мене Фредді Гарднер. Я пишався, мов павич, поки мені не сказали, що мене покликали не лише через мій правничий досвід, а й "тому, що ти підстригся і схожий на республіканця".
Йшлося про вибір маршруту. Традиційно демонстранти у Вашингтоні проходять Пенсільванія-авеню повз Президентський палац. Група урядових правників наполягала, щоб цього разу учасники маршу пройшли південніше. "Наскільки південніше, біля Панамського каналу?" — подумав я.
Щовечора Марсі від мене чула:
— Кляйндіст запевняє і далі: "Будуть розрухи, будуть розрухи!"
— Звідки це йому, в біса, відомо? — запитувала вона.
— Я його теж запитував: "Звідки вам, у біса, це відомо?"
— Саме цими словами?
— Ну ... крім одного. У всякому разі він відповів: "Так каже Мітчел".
— Звідки, в біса, це відомо Мітчелові?
— Я запитував. Він не завдавав собі клопоту відповісти. Мені раптом закортіло зацідити йому в пику.
— О, це мудро. А поводишся ти як слід, Олівере?
— Якби думки про любощі були криміналом, я дістав би одвічне ув'язнення.
— Я рада,— сказала вона.
Рахунки за наші телефонні розмови були фантастичні.
***
У четвер у другій половині дня два єпископи та група священиків вирішили відправити месу за мир біля Пентагону. Нас попередили, що їх заарештують, отож у натовпі було повно правників.
— Було якесь насильство? — запитала Марсі того вечора.
— Ні. Поліцаї поводилися справді чемно. Але натовп! Просто неймовірно! Священикам вони кричали таке, чого не дозволив би собі п'яний у шинку! Господи, мені захотілося кинутись на них із кулаками.
— Кинувся?
— Подумки.
— Це добре.
— Я знудьгувався за тобою, Марсі. Мені б хотілося потримати тебе в обіймах.
— Зроби це також подумки. А що сталося зі священиками?
— Нам довелося йти до суду в Александры й допомогти їм виплутатися з халепи. Все скінчилося добре. Чому ти змінила тему? Я що, не можу сказати, що нудьгую за тобою?
***
У п'ятницю адміністрація взяла реванш. Безперечно, завдяки молитвам пана Ніксона (виголошеним священиком Біллі Грехемом), у Вашингтоні стояла холодна, волога погода. Але це не зупинило ходу зі свічками, очолюваного чудовим йєльським священиком Біллом Коффіном. Чорт бери, цей хлопець досить здібний, аби привернути мене до релігії. Я й справді пізніше подався до Національного кафедрального собору, щоб його послухати. Я просто стояв позаду парафіян (собор був заповнений), почувався геть самітним і все віддав би, щоб тримати руку Марсі.
Поки я складав свій безприкладний візит до храму Божого, на майдані Дюпона натовп хіпі, бунтівників та інших безумців припустився поважного порушення громадського порядку, цебто того, чому я намагався перешкодити протягом тижня.
— Грубіяни! — говорив я Марсі по телефону. — Крім самореклами, у них не було ніякої приключки.
— На цих хлопців тобі й треба було кинутися з кулаками,— сказала вона.
— Маєш рацію,— визнав я з досадою в голосі.
— А ти де був?
— У церкві,— відказав я.
Висловлюючись досить барвисто, Марсі дала зрозуміти, що вона мені не вірить. Я повторив Коффінову проповідь і переконав її.
— Знаєш,— сказала вона, завтрашні газети дадуть по півколонки про богослужіння та по три сторінки про бунт.
На жаль, усе було так, як вона сказала.
***
Спав я тривожно. Я почувався винним у тому, що розкошую у своєму дешевому мотелі, тимчасом як багато тисяч учасників маршу сплять на холодних підлогах та лавах.
Субота була зимна і вітряна, але дощ перестав. Не мавши кого рятувати з біди (сперечатися теж не було з ким), я поплентався до церкви святого Марка, що для всіх була місцем зустрічі.
У церкві було велелюдно. Хто спав, хто пив каву чи просто сидів і чекав на сигнал. Все було добре організовано. Скрізь крутилися розпорядники, що мали стримувати демонстрантів від сутичок із поліцією і навпаки. Про всяк випадок запросили й медиків. Тут і там можна було бачити навіть таких, кому перейшло далеко за тридцять.
Біля електричного кавника лікарі пояснювали групі добровольців, як рятуватися від сльозоточивого газу.
Іноді, коли ви самітній, вам здається, ніби ви бачите знайоме обличчя. Одна лікарка була дуже схожа на ... Джоанну Стайн.
— Вітання-шанування,— сказала Джоанна, коли я наливав каву.