— Послухайте, ми подобаємося одне одному, лікарю. Стосунки розвиваються. Ожила колишня статуя.
— Це лише заголовки,— зауважив доктор Лондон.
— Це суть,— не погодивсь я. — Ви розумієте, що я почуваюся чудово? Запала мовчанка. Чому він міг так добре збагнути мій біль, а тепер
здається таким глухим до мого радісного настрою? Я дивився на нього, чекаючи на відповідь.
Все, що він сказав, було:
— Завтра о п'ятій.
Я зірвався з місця і швидко вибіг.
***
Ми виїхали з Вермонта о сьомій сорок п'ять, двічі зупинялися, щоб випити кави, заправити машину й цілуватися. До її будинку-фортеці у стилі бароко ми приїхали об одинадцятій тридцять. Швейцар сів за кермо, щоб відігнати машину. Я пригорнув до себе Марсі.
— Люди дивляться,— не надто рішуче запротестувала вона.
— Це ж Нью-Йорк. Ніхто тут на такі речі не звертає уваги.
Ми цілувалися. Як я й передбачав, ніхто уваги на нас не звертав. Крім нас самих.
— Давай зустрінемося в обід,— запропонував я.
— Зараз саме час обіду.
— Чудово. Ми якраз вчасно.
— На мене чекає робота,— сказала Марсі.
— Ніякої роботи. Я домовлюся з твоїм босом.
— Але ж ти теж маєш обов'язки. Хто боронив громадянські свободи, поки тебе_ не було в місті?
Ха! їй не спіймати мене в мою власну пастку.
— Марсі, я тут, щоб скористатися своїм найпершим правом — прагнути щастя.
— Не на вулиці ж.
— Ходімо нагору й випиймо ... чогось неміцного.
— Містере Баррете, чешіть просто до своєї бісової контори, займіться законами або чимось іншим і повертайтеся вечеряти.
— Коли? — нетерпляче запитав я.
— Увечері,— сказала вона й спробувала піти. Але я утримав її за руку.
— Я голодний зараз.
— Доведеться почекати до дев'ятої.
— До шостої тридцяти,— сказав я.
— До восьмої тридцяти,— поступилася Марсі.
— До сьомої,— наполягав я.
— До восьмої, й не раніше.
— Ти ведеш безжальну торгівлю,— відповів я, погоджуючись.
— Я безжальна відьма,— пояснила вона. Відтак усміхнулася й побігла в залізні ворота своєї величезної фортеці.
***
Піднімаючись конторським ліфтом, я почав позіхати. Ми майже не спали, й лише тепер це починало даватися взнаки. І вигляд у мене теж був пожмаканий. Під час однієї нашої кавової зупинки я купив дешеву бритву і спробував поголитися. Жоден автомат не видавав сорочок. Тож я мав такий вигляд, ніби робив був те, що робив.
— О містере Ромео! — вигукнула Аніта. Хто, в біса, їй розповів?
— На вашому светрі написано: "Альфа Ромео". Я подумала, це ваше ім'я. Ви, певно, не містер Баррет. Він завжди приходить до контори на світанку.
— Проспав,— кинув я і рушив до свого кабінету.
— Олівере, приготуйтеся до несподіванки. Я затримався.
— Що сталося?
— Атакували квітникарі.
— Що?
— Ви не чуєте запаху квітів?
Я вступив до кімнати, що колись була моїм кабінетом, а тепер нагадувала велику оранжерею. Флора куди не кинь. Навіть стіл мій був схожий на ... грядку троянд.
— Хтось у вас закохався,— зауважила Аніта, яка стояла у дверях і нюхала повітря.
— Лист є? — запитав я, молячи Бога, щоб вона і його не розліпила.
— На ваших трояндах, я хотіла сказати, на вашому столі,— відказала Аніта.
Я знайшов конверт. Дяка небові, він був заклеєний, з позначкою "Особисто".
— Дуже цупкий папір,— озвалася Аніта. — Нічого не можна прочитати проти світла.
— Ви можете йти обідати,— порадив я їй, не дуже тепло всміхнувшись.
— Що скоїлось, Олівере? — запитала вона, уважно мене розглядаючи. (Моя сорочка була ледь пожмакана, але більше нічого такого. Я перевірив.)
— Що ви маєте на увазі, Аніто?
— Ви не запитуєте мене про дзвінки.
Я ще раз порадив їй іти обідати й там жартувати. І повісив на ручку дверей табличку: "Не турбувати".
— Хто так робить? Це ж не мотель! — вона вийшла й зачинила за собою двері.
Згораючи від нетерпіння, я, розліплюючи конверт, мало не подер його на шматочки. У листі було:
"Я не знаю твоїх улюблених квітів І не хочу тебе розчарувати.
Кохаю. М."
***
Я всміхнувся і схопив телефонну слухавку.
— Вона на нараді. Можу я доповісти, хто телефонує?
— Це її дядько Ебнер,— відповів я якомога по-дядьківському. Пауза, клацання, і раптом її голос:
— Слухаю?
Марсі на лінії, тон її голосу надзвичайно бадьорий.
— Як у тебе може бути такий збіса бадьорий голос?
— У мене зустріч із директорами з Західного узбережжя.
Ага, верхній ешелон. її команда. І вона демонструє їм свою холодність.
— Я зателефоную тобі,— сказала Марсі, безнадійно втрачаючи свій холодний образ.
— Я коротко,— сказав я. — Квіти — чудова домішка...
— Гаразд,— перебила вона. — Потім побалакаємо...
— І ще одне. У тебе фантастично чудовий... Раптом, клац. Відьма поклала трубку.
Серце мені боліло, дрімотне заціпеніння виповнило душу.
***
— Він що, помер?
Помалу до мене почав доходити зміст слів. Голос належав, здавалося, Баррі Полакові, молодому випускникові-правнику, який недавно почав працювати в нашій конторі.
— Він виглядав таким дужим ще сьогодні вранці,— це вже Аніта, намагаючись здобути Оскара за роль осиротілої родички.
— Що з ним могло скоїтися? — запитав Баррі. Я звів голову. Боже, я спав на своїх трояндах.
— Привіт,— мовив я, позіхаючи, але вдаючи, ніби завжди відпочиваю вдень на своєму столі. — Постарайтеся наступного разу постукати, добре?
— Ми стукали,— нервово сказав Баррі,— багато разів. А потім відчинили двері, щоб побачити, чи з вами... Хм... знаєте... все гаразд?
— Зі мною все гаразд,— кинув я, недбало змахуючи пелюстки зі своєї сорочки.
— Я приготую вам кави,— сказала Аніта, виходячи.
— Що сталося, Баррі? — запитав я.
— Хм... знаєте... справа шкільної ради. Ми... бачте... готуємо її з вами разом.
— Так,— сказав я, до мене почало доходити, що насамперед я законник. — Ми домовлялися зустрітися?
— Так, сьогодні о третій,— відповів Баррі, тасуючи папери й переступаючи з ноги на ногу.
— Гаразд, давайте зустрінемося.
— Е... уже пів на четверту,— сказав Баррі, щиро сподіваючись, що уточнення не викличе заперечення.
— Чотири тридцять? Бий його лиха година! — схопився я на ноги.
— Я багато чого перевірив... — почав Баррі, вважаючи, що наша нарада почалася.
— Послухай, Баррі, знаєш, давай зустрінемося й обговоримо все завтра, згода? — і я рушив до дверей.