Мені не хотілося, щоб вона підкреслювала його привабливість.
— ... який сказав мені все те, чому мені хотілося вірити. Марсі помовчала.
— Я була дитиною,— знову заговорила вона,— і безтямно закохалася.
— А потім?
— Ну, батько все-таки надіявся, що він зніме свого шолома перегонника й прилучиться до справи. Але мій брат, як відомо, поспішив у протилежному напрямку. Отже, коли я з'явилася зі своїм показним приятелем, батько цілком стратив розум. Він вважав, що Майкл — то Ісус Христос і Ейнштейн в одній особі, лише старанніше підстрижений. Я хочу сказати, що коли б навіть хотіла, то не змогла б кинути тіні сумніву щодо цілковитої досконалості Майкла. У всякому разі, батько, гадаю, полюбив мене ще більше, після того як я привела до нього цього жахливого другого сина. Під час вінчання у мене навіть з'явився сумнів, чи він скаже: "Згоден!"
— А як реагував Бін?
— О, це було огидно. Вони зненавиділи один одного з першого погляду. Він не переставав повторяти мені, що Майкл — це баракуда в костюмі від Джі Пресса.
— Ким, як я розумію, він і виявився.
— Ну, це трохи недобре. Я маю на увазі, для баракуд.
Ясно було, що вона вдавалася до цього сумного жарту і раніше. І їй не пощастило зробити ситуацію веселішою.
— Але що ж вас, зрештою, примусило розлучитися? — запитав я.
— Майкл не кохав мене.
Марсі намагалася говорити так, ніби це їй не боліло.
— А конкретніш?
— Гадаю, він розумів, що, хоча він і подобався Волтерові, одного дня господарем стане Він. Оскільки Майкл не був народжений бути дублером, він просто визнав себе переможеним.
— Дуже погано,— спробував я поглузувати.
— Так. Якби тільки він почекав ще п'ять місяців...
її розповідь закінчилася. Без ніяких коментарів. Навіть без побажання, щоб Майкл Неш згнив у пеклі.
Я не знав, що казати ("Так, жаль, що тебе обманули?"). Тому мовчки вів машину. Ми слухали запис Жанни Біз.
І тоді мені сяйнула думка.
— Послухай, Марсі, а чому ти вважаєш, що я можу бути іншим?
— Я просто на це сподіваюся.
Вона торкнулася моєї руки, і приємна хвиля пробігла по всьому моєму тілу.
У наших взаєминах накреслився поступ, отже хай буде цілковита ясність.
— Марсі, а ти ніколи не думала про моє прізвище?
— Ні. А повинна була? — запитала вона. Потім, трохи подумавши, знову запитала: — Баррет ... комерційний банк? Заводи? Це твоя сім'я?
— Баррет — мій далекий родич,— відповів я. — Мій батько.
Якийсь час ми їхали мовчки. Потім вона тихо сказала: "Я не знала", що, зізнаюсь, було мені до душі.
***
Ми й далі їхали в оксамитовій темряві Нової Англії. Не знижуючи швидкості, я вибирав підхоже місце.
— Гадаю, нам потрібен коминок, Марсі.
— Так, Олівере.
Гарне місце ми знайшли у Вермонті. "Кабіни дядечка Ебнера" на березі маленького озера Кеневоукі. Шістнадцять із половиною доларів за ніч. Із дровами для коминка включно. Найближчим місцем для вечері був невеликий ресторан "Говард Джонсон", трохи нижче по дорозі.
Отже, готуючись до обіймів біля коминка, я запросив Марсі на щедру вечерю до "Го. Джо".
***
За вечерею ми розповідали один одному про наші дитячі роки.
Спочатку я набридав їй, розповідаючи про свої стосунки з батьком. Потім вона завела цю саму пісню для мене. Все, що вона робила в житті, завжди було для її власного великого батька або викликом, або відкриттям.
— По правді, Волтер взагалі, здавалося, помітив мене лише після смерті мого брата.
Ми були мов два актори, які аналізували свої виступи в ролях різних Гам-летів. Мене вражало лише те, що Марсі не грала ролі Офелії. її роль, як і моя, була сумний принц. Я завжди вважав, що жінки не мирять із матерями. Між іншим, матері вона не згадала ні разу.
— У тебе є мати? — запитав я.
— Так,— відказала вона без емоцій.
— Ще жива?
Марсі ствердно кивнула.
— Вони з Волтером розлучилися 1956 року. Потім вона вийшла заміж за підприємця у Сан-Дієго.
— Ти її з тих пір бачила?
— Вона була на моєму весіллі.
Легка усмішка Марсі не переконала мене, що їй це байдуже.
— Пробач, що я запитав.
— Я б тобі й сама розповіла,— сказала вона. — А тепер ти.
— Що?
— Розкажи мені щось жахливе про своє минуле. Я подумав хвилину й зізнався:
— Я був завзятий хокеїст.
— Справді? — очі Марсі заблищали. —Угу.
— Мені цікаво почути чимбільше подробиць, Олівере.
їй і справді було цікаво. Минуло півгодини, а вона й досі вимагала, щоб я розповідав хокейні історії.
— Завтра, Марсі,— пообіцяв я і жартівливо затулив їй рукою рота.
— Знаєш, Олівере, це найкраща вечеря в моєму житті,— мовила вона, коли я розраховувався.
Я чомусь подумав, що вона не мала на увазі макаронів чи морозива.
***
Після вечері ми під руку повернулися до дядечка Ебнера. Потім розпалили в коминку вогонь. Потім допомогли одне одному не соромитися бути разом. Пізніше зробили ще дещо путнє, соромлячись значно менше. І поснули в обіймах одне одного.
***
Марсі прокинулася світом. Я вже сидів біля озера й дивився, як сходить сонце. Загорнена у своє пальто, зі скуйовдженим волоссям, вона сіла поруч зі мною й пошепки запитала (хоча на милю довкола не було ні душі):
— Як ти почуваєшся?
— Добре,— відповів я, беручи її за руку, але знаючи також, що в моєму погляді та голосі відчувається смуток.
— Ти почуваєшся ... ніяково, Олівере?
Я кивнув, погоджуючись, що певною мірою це так.
— Через те, що ти думав про ... Дженні?
— Ні,— відказав я й перевів погляд на озеро. — Через те, що про неї не думав.
Потім підвелися й мовчки рушили до "Говарда Джонсона" снідати.
20
— Як ви почуваєтесь? Господи, що можна сказати?
Я всміхнувся, мов ідіот. Які ще інші симптоми могли підтвердити, що я щасливий, піруети по лікаревій кімнаті?
— Я не можу цього висловити медичним терміном. У вашій науці термінологія про щастя, здається, відсутня.
Доктор промовчав. Хіба не міг він сказати хоча б: "Поздоровляю!"?
— Докторе, я на такій висоті, як державний прапор четвертого червня!
Звичайно, я знав, що мої слова — банальні. Але, хай йому грець, я був збуджений і палко бажав дискутувати. І не просто дискутувати — кричати про своє щастя. Після довгих місяців заціпеніння було, нарешті, щось таке, що нагадувало людські почуття. Як мені це висловити, щоб лікар мене зрозумів?