— Ну ж бо, вставай! Я й так згаяв час через тебе. Залазь нагору і сиди тихо.
Бо дромадер більш нікому не дозволяв їхати на своєму горбі.
Отож хлопчик здирався на верблюда, а Купець Toa чалапав по розпеченому піску.
— Привіт, крихітко, як спав?
— Як Африка! А ти, Казанку, гарно провів ніч? (хлопчик ніжно називав верблюда "Казанком").
— Дякую, не погано. Бачив цікавий сон.
— Ну що, рушаймо?
— Еге.
Казанок розпрямляє ноги і випростовується на тлі помаранчевого неба. Сходить сонце. Купець Toa лається, плюється і кляне Африку. Дромадер і хлопчик посміхаються. Вони давно навчились сміятися безгучно. А подивишся — і той, і другий незворушні й байдужі, мов дюни.
4
Отак почалося його життя. В усій Африці Купець Toa не знайшов би хлопчика, який швидше і спритніше навантажував би й розвантажував верблюда. Ніхто не зумів би краще розкласти крам перед наметами бедуїнів, ні так розуміти верблюдів, ні оповідати дивовижні історії вечорами біля багаття, коли в Сахарі стає холодно, як у крижаній пустелі, а почуваєшся ще самотніше.
— Гарно розповідає, правда?
— Скажи, чудово розповідає!
— Так, він чудово розповідає!
Ті розповіді заохочували покупців в бедуїнських стійбищах. Toa був задоволений.
— Toa! Як ти звеш хлопця?
— Не було часу знайти ім'я. Я людина зайнята! Кочівники не любили купця Toa.
— Хлопець цього не заслужив.
І садовили хлопця ближче до вогню, наливали йому гарячого чаю, давали фініків, кислого молока (вони вважали, що він надто худий) і казали:
— Розповідай.
І хлопчик розповідав їм історії, які народжувалися в його голові, поки він мандрував верхи на горбі Казанка. Чи переповідав їм сни дромадера, а той їх бачив щ тільки щоночі, а й бредучи удень, під сонцем. В усіх тих історіях оповідалося про Жовту Африку, Сахару, Африку пісків, сонця, самоти, скорпіонів і тиші.
А коли каравани знову рушали в дорогу під спекотним небом, всі, хто слухав хлопчика, вже інакше дивилися на Африку зі спин своїх верблюдів. Пісок був м'який, сонце ставало джерелом, вони вже не були самотні: хлоп'ячий голосок линув за ними по всій пустелі.
"Африка!"
В одну з таких ночей старий вождь туарегів (йому було не менше ста п'ятдесяти років) оголосив:
— Toa, ми назвемо цього хлопця "Африка"!
Поки Африка оповідав, Toa сидів осторонь на бурці. Але наприкінці оповіді він вставав і обходив всіх з бляшанкою, куди кидали стерті мідяки чи потерті паперові гроші.
— Він продає навіть розповіді хлопчика!
— Toa, ти ладен продати і самого себе, якби хто купив!
— Я купець, — огризався Toa, — і займаюся своїм ремеслом...
Чиста правда, що Toa ладний був все продати. До речі, так воно й сталося.
Якось уранці, в одному південному місті, де кінчаються піски. В інший Африці. Сірій. Де розпечене каміння, колючі чагарі, а ще південніше — велетенські степи сухих трав.
— Чекай тут, — наказав Toa, — пильнуй за наметом.
І пішов до міста, ведучи за вуздечку верблюда. Африка вже не боявся, що його кинуть. Він знав, що Казанок ніколи не рушить з міста без нього.
Втім, Toa повернувся сам.
— Я продав верблюда!
— Як? Продав Казанка? Кому?
— Тебе це не стосується. Він якось дивно відводив очі.
— До речі, тебе я теж продав. І додав:
— Тепер ти пастух.
5
Після того, як Toa пішов, Африка довго шукав Казанка. Марно.
— Але ж він не міг піти з міста! Він і кроку не зробив би без мене! Він мені обіцяв!
Він розпитував перехожих. Вони відказували:
— Хлопче, у нас продають дві тисячі верблюдів щодня! Він розпитував хлопчаків свого віку:
— Чи не бачили ви замріяного дромадера? Хлопчаки сміялись:
— Усі дромадери замріяні! Питав він і верблюдів:
— Чи не бачили ви одногорбого, як піщана гора? Верблюди з погордою дивились на нього:
— Серед нас немає недомірків, хлопче, лише справжні велети...
І, звісно, він розпитував покупців верблюдів:
— Чи не бачили одногорбого красеня кольору піску, якого продав купець Toa...
— За скільки? — питали покупці, яких не цікавило ніщо інше.
Поки Козиний Король не розлютився:
— Африко, ти тут не для того, щоб шукати дромадерів, а щоб пасти моїх кіз!
Саме Козиному Королю продав Африку Тоа-купець. Козиний Король був чоловік незлий. Тільки своїх кіз він любив понад усе на світі.
До речі, сиве волосся його вилося, як у барана, він їв лише козиний сир, пив лише овече молоко і говорив, ніби мекав, від чого тремтіла його довга козлина борідка. Жив він не в хаті, а в наметі, в пам'ять про часи, коли сам був козопасом, і не вилазив зі свого ліжка з чорної й закрученої вовни.
— Так, я надто старий, інакше не брав би пастуха. Варто було якій ягничці заслабнути, барану зламати
ногу чи пропасти козі, він проганяв пастуха.
— Зрозумів, Африко? Хлопчик кивнув, що зрозумів.
— Тоді сідай і слухай.
Козиний Король простяг хлопчику великий шматок бринзи і кухоль парного молока, та й почав вчити ремеслу пастуха.
Два роки Африка пастушив у Козлиного Короля. Жителі Сірої Африки надивуватися не могли.
— Звичайно пастухи у старого не затримувалися більше двох тижнів. Ти знаєш секрет?
Ніякого секрету у Африки не було. Він був просто добрий пастух. І все. Він зрозумів одну дуже просту річ: у кіз немає ворогів. Якщо час від часу лев або гепард ріжуть овець, то тільки тому, що голодні. Африка пояснив це Козлиному Королю.
— Якщо не хочеш, щоб леви нападали на твоїх кіз, маєш сам їх підгодовувати.
-зо-
— Годувати левів?
Козиний Король крутив борідку.
— А що, Африко, це непогана думка.
Отож всюди, куди гнав пастися кіз, Африка розкладав великі шматки м'яса, яке приносив з міста.
— Ось твоя частка, Леве, не чіпай моїх ягничок. Старий Лев із Сірої Африки неспішно нюхав шматки
м'яса.
— Ти дивак, пастуше, дійсно дивак. І він починав їсти.
З Гепардом Африці довелося домовлятися довше. Якось смерком, коли Гепард обережно, по-пластунськи, підповзав до його отари, Африка спокійно зронив:
— Не вдавай з себе змію, Гепарде, я тебе чую. Здивований Гепард виткнув голову з сухої трави.
— Як це тобі вдалося, пастуше? Мене ніхто ніколи не чує! —Яз Жовтої Африки. Там стоїть тиша, це загострює
слух. Чую ось двох бліх на твоєму плечі. Гепард негайно куснув бліх.
— Так ось, — сказав Африка, — нам треба поговорити. Зачудований Гепард сів слухати.