"Треба наздоганяти!"
Але йому не вдалося її наздогнати.
Коли він дістався табору ловців, люди танцювали у спалахах полум'я навколо сітки, притороченої до стовпа. У сітці борсалася Блискітка, клацаючи зубами у повітрі. Хутро її тьмяно виблискувало в темряві. Під сіткою скакали оскаженілі собаки, клацаючи зубами. Люди кричали, пританцьовуючи. На них були вовчі шкури. "Чорна Заграва мала рацію", — подумав Блакитний Вовк. І одночасно майнула думка: "Якщо я перекушу мотузку, сітка впаде серед собак і розкриється. Вона прудкіша за них і втече!"
Треба було перескочити через багаття. Не дуже приємно для вовка. Але треба було діяти швидко. Не було часу лякатися. "Несподіванка — єдиний шанс".
І ось він летить в розпеченому повітрі над людьми (від багаття обличчя у них розчервонілися), над сіткою!
Умить перекусивши мотузку, він крикнув:
— Тікай, Блискітко!
Люди й собаки ще дивилися вгору. Блискітка завагалася:
— Даруй, Білику, да...
І тут все зчепилося в один клубок. Блакитний Вовк відкинув двох собак просто в багаття.
— Тікай, Блискітко, тікай!
— Ні, я тебе не кину!
Та собак було надто багато.
— Тікай, потурбуйся про наших!
Тут Блискітка зробила несподіваний ривок. Ніби грім загримів. Сніг закрутився довкола неї. Маєте!
Вона зникла в темряві.
Блакитний Вовк не встиг навіть зрадіти. Перед ним виріс один з чоловіків, величезний, як ведмідь, тримаючи обіруч палаючу головешку. Удар. У Блакитного Вовка ніби розкололася голова. І на нього обвалилася ніч. Ніч, повна іскор, в яку він падав, кружляючи.
7
Ось так. Коли він очуняв, то зміг розплющити лише одне око. Його не вбили. Його хутро надто постраждало в бійці, аби його можна було продати.
А потім був зоосад. Вірніше, зоопарки. їх було п'ять чи щість за останні десять років. Цементна підлога і дах з листового заліза. Або витоптана земля і відкрите небо. Тісні клітки і товсті грати. Загорожі і сітки. М'ясо кидають звіддалік. Недільні художники. Людські діти, які бояться вовків. Пори року, які змінюються.
І ти один-однісінький. Серед невідомих тварин, які теж замкнені в клітках...
"Людина-збирач"...
Тепер він розумів, про що казала Чорна Заграва.
Він був сам-самісінький. Поки до нього в клітку не посадили вовчицю.
Спочатку Блакитний Вовк був не дуже вдоволений. Він звик до самотності. Краще спогади, ніж чуже товариство. Вовчиця засипала його питаннями:
— Як тебе звати?
У неї було сіре хутро і майже білий писок.
— Звідкіль ти?
Кінчики лап у неї теж були білі.
— Тебе давно зловили? "Ніби полярна куріпка".
— Гаразд, — заявила вовчиця, — мовчи собі, але попереджаю: як ти у мене щось спитаєш, я відповім!
"Так могла б сказати Блискітка", — подумав Блакитний Вовк. І спитав:
— А ти звідкіля?
— З Крайньої Півночі.
— Крайня Північ велика...
— З Баренцових Земель в Арктиці...
Блакитному аж дух перехопило. "Баренцові Землі?" Саме так люди називали край, де його полонили. Він чітко почув, як гупає у нього в грудях.
— Баренцові Землі? А чи ти, бува, не знаєш...
— Я всіх там знаю!
— То ти знаєш вовчичку з золотим хутром?
— Блискітку? Дочку Чорної Заграви і Великого Вовка? Звісно, знаю! Але це вже не вовчичка, а велика вовчиця. Більша за найбільших вовків. До того ж хутро у неї вже не золоте...
— Не золоте? Що ти вигадуєш?
— Я не вигадую. Дійсно, у неї було золоте хутро, але воно потьмяніло.
— Потьмяніло?
— Еге. Однієї ночі кудись бігала з одним зі своїх братів, ніхто не зна, куди, а на ранок повернулася сама. І хутро її потьмяніло. Воно більше не вилискувало на сонці, — стало, як солома! Кажуть, то жалоба по братові.
— Невже?
— Про неї багато чого кажуть. І то все правда, бо я її добре знаю. Кажуть, що серед вовків не було кращого мисливця, і це правда! Кажуть, що ні вона, ні її родичі ніколи не дадуться людям, і це правда!
— А що ти ще знаєш? — зацікавився Блакитний Вовк, відчуваючи, як груди йому переповнює гордість.
І Куріпка розповіла. То було влітку. Довкола ставу, де було повно качок, зібралися три вовчі родини. Серед них родина Блискітки і родина Куріпки. Усі насторожі. Принишклі. Коли це "шльоп, шльоп" в повітрі над ними — вертоліт! Його всі впізнали (тепер вони полюють на нас з вертольотів!). І пах, пах! Перші постріли. Усі перепудилися. Вовки кинулися навсібіч, ніби їх розігнав вітер від гвинтів гелікоптера. На щастя, ловці стріляли невлучно. То були аматори, які приїздять розважитися. Ми бачимо, що гвинтокрил усе нижче. Під ним пригинається трава. А в траві зачаїлася Блискітка, зовсім непомітна, бо її хутро зливається з травою! І раптом вона як скочить! Хап! — ухопила за ногу пілота: клац! — вертоліт злітає вище, якось дивно перекидається і плюсь на середину ставу!
Куріпочка так і кинулась до Блискітки: "Скажи, як ти це зробила?"
— Знаєш, що вона сказала?
— Окомір!
— Звідкіля ти знаєш?
— Потім поясню. Розказуй далі.
— Ага, далі. Отож гелікоптер бовтається посеред ставу, люди плавають серед качок (качки невдоволені!), а вовки сидять по берегах і регочуться... ти і уявити собі не можеш, як ми реготали! Не сміялася тільки Блискітка.
— Не сміялася?
— Ні, вона ніколи не сміється.
8
Ось так. Після тієї розмови Блакитний Вовк погодився на товариство Куріпочки. То була весела вовчиця. Вони багато пригадували.
Роки спливали. Минулого тижня Куріпки не стало. Ось ми і повернулися до теперішнього часу. Саме зараз Блакитний Вовк сидить у порожньому загоні. І дивиться на хлопчика.
* * *
Вони дивляться один одному просто у вічі. За зоосадом гуркоче місто. Скільки часу вже дивляться отак один на одного хлопчик і вовк? Хлопчик бачив, як багато разів сонце сідало у вовковому оці. Ні, не холодне сонце Аляски (те настільки бліде, що ніколи не знаєш, чи воно заходить, чи встає...), ні, тутешнє сонце, сонце зоосаду. Воно сідає щовечора, коли йдуть відвідувачі. Тоді в оці вовка западає ніч. Спочатку тьмяніють кольори, потім зникають образи. І на те згасаюче око спадає повіка. Вовк і далі нерушно сидить навпроти хлопчика. Він спить.
Тоді хлопчик навшпиньки йде з зоосаду, ніби зі спальні, щоб його не розбудити.
* * *
Та щоранку, коли Чорна Заграва, Сірий Родич, рудень-чики, Блискітка і Куріпочка прокидаються у вовчому оці, хлопчик чекає перед загорожею. Вовк радий його бачити.