— Не дуже важко, Вайло?
— Ні, ні!
— Гаразд, не барися!
— Не заблукай!
— Стережись Людини! І так далі.
Вайло навіть не слухав. Він звик.
— До дня, коли...
— До дня, коли що? — питали руденькі, і очі у них блищали від цікавості.
— Коли що? Коли що? — пищала Блискітка, висолопивши язичка.
— Поки до нори раніше за Вайла не прийшла Людина, — пошепки страхала Чорна Заграва.
— І що?
— І що? Що? Ну! Ну!
— А що, Людина вбила Стару, з її хутра зробила кожуха, з її вух зробила шапку, а з писка зробила маску.
— І... що?
— А що? Нічого, спатки час. Докажу завтра.
Діти, звісно, опиралися, але Чорна Заграва була непохитна. І потрохи нору наповнювало сумирне сопіння. Саме тоді Блакитний Вовк питав і собі. Одне і те ж.
— Чорна Заграво, це правда?
Чорна Заграва, трішки поміркувавши, давала дивну відповідь:
— Принаймні, правдивіше за протилежне.
4
Отак змінювалися пори року, вовченята підросли і стали молодими вовками, справжніми ловцями, а Людину ще не бачили. У всякому разі, зблизька. Тільки чули. Наприклад, коли Великий Вовк бився з людьми. Вони чули, як гарчав Великий Вовк, а потім волав чоловік, якому вовк всадив ікла в сідниці, вони чули перелякані крики, накази, грім, а потім запала тиша. Великий Вовк не повернувся. І вони знову тікали.
Людину вони бачили здалеку. Щойно вони йшли з долини, як туди приходили люди. І долина починала диміти, як справжній казан.
— Вони забруднюють сніг, — сердилася Чорна Заграва. ^
Вони спостерігали за людьми з верхівки найвищої гори. А ті ходили на двох лапах по дну казана.
— Але на що вони схожі зблизька?
— Ти їх бачив зблизька, Сірий Брате?
— Бачив, атож...
Сірий Родич небалакучий.
— А які вони?
— Люди? Дві лапи й пугач. Більше з нього витягнути зась.
А Чорна Заграва розповідала неймовірні історії, тепер, дорослим, це розумієш.
— Люди їдять геть усе: траву карібу, самих карібу, а як нічого нема, можуть з'їсти і вовка!
Чи ще:
— У людей дві шкури: одна зовсім гола, без жодної шерстини, а друга — наша.
Чи ще:
— Людина? Людина — збирач. (Цього ніхто не розумів). І ось одного дня на спочинку, бо всі вже добряче нато-
милися, хтось запитав:
— А чого нас переслідує одна і та ж зграя? Сірий Родич саме зализував збиті лапи.
— Вони почули про вовчичку з золотистим хутром... Він не договорив, бо Чорна Заграва обпекла його поглядом. Надто пізно, бо усі руденькі дивилися на Блискітку. А та дивилася на всіх, наставивши вушка:
— То це мене шукають?
Саме в цю мить виглянуло сонце. Промінь ковзнув по Блискітці, і всі відвернули очі. Вона дійсно засліплювала! Справді золота вовчиця з чорним писком. Таким чорним серед усього того золотого хутра, що від того вона навіть трохи скошувала очі.
"Чудова, — подумала Чорна Заграва, — у мене чудова донька!" І негайно схаменулася: "Але з таким вітром у голові!.." Потім вона зітхнула: десь в глибині ворухнулася думка: "Чого ти, Великий Вовче, подарував мені найпрекраснішу вовчичку на світі? Невже у нас і без того мало клопоту?"
5
— Що? Шукають мене? — перепитала Блискітка якимось дивним тоном. Блакитний Вовк те помітив. "Шукають мене?" Ну і ну...
Це йому не сподобалося...
Блакитний Вовк не знав, що і думати про сестричку. Звісно, то була дуже гарна вовчичка. Найкраща від усіх! А яка вправна в ловах... Неперевершена! Швидша за рудень-чиків, які й собі були непогані ловці. І бачила краще за Чорну Заграву. І чула краще за Сірого Родича! "І нюх кращий, ніж у мене!" — мав визнати Блакитний Вовк. Вона раптом спинялася, нюшила повітря і казала:
— Он там... польова миша!
— Де це "там"?
— Ну ось там!
Вона вказувала точне місце метрів за триста попереду. Вони туди бігли і знаходили цілу родину вгодованих, як куріпки, польових мишей з брунатими спинками. Під землею. Брати не йняли віри.
— Як ти здогадалася? Вона відказувала:
— Нюх.
Чи влітку, коли ловили качок... Руденькі підпливали до пташки зовсім тихо, над водою стирчали лише їхні писки, на воді не було жодного брижу, втім у дев'яти випадках з десяти качки злітали у них з-під носа. Блискітка лишалася на березі, розпластавшись, як кішка, в сухій траві. І чекала. Качки важко летіли над водою. Коли якась (завжди найжирніша) пролітала над нею, вона підскакувала і хап!
— Як тобі це вдається?
— Окомір!
А коли починалась міграція карібу, і олені заполоняли всю долину, — вовки піднімалися на найвищий пагорб, і Блискітка казала:
— Шостий праворуч від великої скелі: хворий. (Вовки їдять лише хворих карібу. Так заведено).
— Хворий? Як ти можеш знати?
— Чую.
І додавала:
— Вслухайся, як він важко дихає.
Вона вміла ловити навіть полярних зайців. Таке ніколи не вдавалося жодному вовку.
— А це швидкі лапи!
Але разом з тим вона не вміла найпростішого. Наприклад: заганяє старого карібу, який вже й зовсім вичахся, коли це її увагу відволікає зграя полярних куріпок. Вона задивляється на них, перечіпляється лапами, падає на землю і вже качається по ній, регочучи, як зовсім мале вовченя.
— Ти надто часто регочешся, — зауважував Блакитний Вовк, — так не можна.
— Зате ти у нас дуже поважний, і це не смішно. Такі відповіді не подобались Блакитному Вовку.
— Чого тобі так весело, Блискітко?
Вона переставала реготатися, дивилася Блакитному Вовку у вічі і відповідала:
— Бо мені нудно. І пояснювала:
— У цих капосних краях нічого ніколи не відбувається, нічого не змінюється!
І повторювала:
— Мені нудно.
6
Отож, занудившись, Блискітка вирішила пошукати нових розваг. Захотіла побачити людей. Зблизька. Трапилося те вночі. Ловці все ще йшли по їхньому сліду. Ті ж самі. Вони стали табором в улоговині, порослій травою, у трьох годинах від лігва вовків. Блискітка унюшила дим багаття. Вона навіть чула, як тріщить в ньому сухе гілля.
"А ну ж бо подивлюся ", — сказала вона собі.
"До світанку повернуся".
"Побачу нарешті, що вони за одні".
"Буде що розповісти, менше нудитимемось".
"До того ж, раз вони шукають мене"...
Вона думала, що то вагомі підстави.
І подалася подивитись.
Коли Блакитний Вовк прокинувся тієї ночі (від передчуття), її вже не було годину. Він одразу здогадався. Вона прослизнула так, що Сірий Родич її не помітив (це вона теж вміла робити!), і побігла до людей.