А інакше не проживеш.
— У тебе, Тюрін, сьогодні один хворий, на виході двадцять три?
— Двадцять три, — бриґадир киває.
Кого ж нема? Пантєлєєва нема. Та хіба ж він хворий?
І відразу шу-шу-шу по бриґаді: Пантєлєєв, сука, знову в зоні лишився. Нічим він не хворий, опер його залишив. Знову буде стукати на когось.
Удень його викличуть без перешкод, хоч три години тримай, ніхто не бачив,, не чув.
А записують по санчастині ...
Уся лінійка чорніла від бушлатів — і вздовж її повільно проштовхувалися бриґади вперед, до шмону. Пригадав Шухов, що хотів оновити нумерок на тілогрійці, протиснувся через лінійку на той бік. Там до маляра два-три зеки в черзі стояли. І Шухов став. Нумер нашому братові — одна шкода, за ним здаля наглядач тебе зауважить, і конвой запише, а не оновиш нумера вчасно — тобі ж кондей: чому нумера не пильнуєш?
Малярів у таборі троє, малюють для начальства картини безкоштовні, а ще в чергу ходять на розвід нумери писати. Сьогодні старий з борідкою сивенькою. Як на шапці нумер пише пензельком — ну, чисто як піп миром лоба маже.
Помалює, помалює і в рукавицю' дихає. Рокавиця плетена, виношена, рука костеніє, чисел не виводить.
Маляр поновив Шухову "Щ-854" на тілогрійці, і Шухов, уже не загортаючи бушлата, тому що до шмона лишалося недалеко, з вірьовочкою в руці наздогнав бригаду. І відразу роздивився: однобри— ґадник його Цезар курив, і курив не люльку, а цигарету — значить, підстрельнути можна. Але Шухов не став просто просити, а зупинився зовсім поруч з Цезарем і впівповорота дивився повз нього.
Він дивився повз і ніби байдуже, але бачив, як після кожної затяжки (Цезар затягався рідко, в замисленні) ободок червоного попелу пересувався по цигареті, зменшуючи її і посуваючись до мундштука.
Тут же й Фетюков, шакал, підсмоктався, став прямо просто Цезаря і в рот йому заглядає, і очі горять.
У Шухова ні тютюнинки не лишилося, і не передбачав він сьогодні раніше вечора роздобути — він весь напружився в чеканні, і бажанішим йому зараз був цей хвостик цигарки, ніж, здається, воля сама, але він би себе не принизив і так, як Фетюков, у рот би не дивився.
У Цезарі всіх націй намішано: не то він грек, не то єврей, не то циган — не зрозумієш. Молодий ще. Картини знімав для кіна. Але й першої недозняв, як його посадили. У нього вуса чорні,, збиті, густі. Тому не зголили тут, що на ділі так знятий, на карточці.
— Цезаре Марковичу! — не витримав, прослинявив Фетюков. — Дайте разок потягнути!
І обличчя його пересмикувалося від жадоби й бажання.
... Цезар піввідкрив повіки, напівспущені над чорними очима, і подивився на Фетюкова. З-за того він і став курити частіше люльку, щоб не заважали йому, коли він курить, не просили дотягнути. Не тютюну йому було шкода, а перерваної думки. Він курив, щоб збудити в собі сильну думку і дати їй знайти щось. Та ледве він запалював цигарету, як відразу ж у кількох очах бачив: "Лиши докурити!".
... Цезар повернувся до Шухова і сказав:
— Візьми, Іване Денисовичу!
І великим пальцем вивернув горющий недопалок з бурштинового мундштука.
Шухов стрепенувся (він і чекав так, що Цезар сам йому запропонує), однією рукою поспішно вдячно брав недокурок, а другою страхував знизу, щоб не впустити. Він не ображався, що Цезар гидував дати йому докурити в мундштуці (у кого рот чистий, а в кого й гунявий), і пальці його загартовані не обпалювалися, тримаючись за самий вогонь. Головне, він Фетюкова-шакала перетяв і ось тепер тягнув дим, поки губи стали горіти від вогню. М-м-м-м! Дим розійшовся по голодному тілу, і в ногах віддало і в голові.
І тільки ця благість по тілу розлилася, як почув Іван Денисович гудіння:
— Сорочки нижні відбирають!..
Так і все життя у зека, Шухов привик: тільки й дивись, щоб на горло тобі не кинулися.
Чому — сорочки? Сорочки ж сам начальник видавав? !. Ні, не так...
Уже до шмона лишилося дві бриґади попереду, і вся 104-а роз^ глянула: підійшов від штабного барака начальник режиму ляйте— нант Волковой і крикнув щось наглядачам. І наглядачі, що без Волкового шмоняли сяк-так, тут заярилися, як звіри, а старшина їх крикнув:
— Ро-озстебнути сорочки!
Волкового не те, що зеки, не те що наглядачі, сам начальник табору, мабуть, боїться. От Бог шельму значить, прізвищечко дав! — інакше, як вовком, Волковой не дивиться. Темний, та довгий, та нахмурений — ганяє швидко. Вирине з-за барака: "А тут чого зібралися?" Не вкриєшся. Спочатку він ще нагая тягав, як рука до ліктя, шкіряного, крученого. В БУР-і ним шмагав, кажуть. Або на перевірці вечірній стлумляться зеки біля барака, а він підкрадеться ззаду та хлясь нагаєм по шиї: "Чому в лад не став, падло?" Як хвилею від нього натовп ударить. Опечений за шию схопиться, витре кров, мовчить: коби ще БУР-у не1 дав.
Тепер чомусь перестав нагая носити.
У мороз на простому шмоні, як не вечорами, то хоч ранком порядок був м'який: в'язень розстібав бушлат і розводив його поли на боки. Так ішли по п'ять,, і п'ять наглядачів назустріч стояло. Вони обстукували зека по боках підперезаної тілогрійки, хляпали по єдиній дозволеній кишені на правому коліні, самі бували в рукавицях, і коли щось незрозуміле намацували, то не витягали відразу, а питали, лінуючись: "Це — що?"
Ранком що шукати у зека? Ножі? Так їх не з табору носять, а в табір. Ранком перевірити треба, чи не несе з собою їжі кілограмів з три, щоб з нею втекти. Був час, коли так того хліба боялися, шматочка двохсотграмового на обід, що' був наказ виданий: кожній бриґаді зробити собі дерев'яну валізу і в тій валізі носити весь хліб бриґадний, всі шматочки від бриґадників збирати. Що вони цим міркували вигадати — не можна додуматися,, аі скорше щоб людей мучити, турбота зайва: пайок цей свій надкуси, та приміть, та клади у валізу, а вони, шматки, однаково подібні, всі з одного хліба, і всю дорогу про те думай і карайся, чи не поміняють твій шматок, та один з другим сперечайся, іноді й до бійки. Тільки одного разу збігло з виробничої зони троє на автомашині і таку валізу хліба прихопили. Спам'ятались тоді начальники і всі валізи на вахті порубали. Носи, мовляв, знову кожен для себе.