Шухов нічого не відповів і не кивнув навіть, шапку насунув і вийшов.
Теплий змерзлого хібаї розуміє коли?
Мороз тиснув. Мороз уїдливою імлою боляче схопив Шухова і змусив його закашляти. У морозі було1 двадцять сім, у Шухові тридцять сім. Тепер хто кого. Підтюпцем побіг Шухов до барака. Лінійка на виліт була вся порожня, і табір весь стояв порожній. Була та хвилинка коротка, млослива, коли вже все одірване, але прикидаються, що ні, що не буде розводу. Конвой сидить у теплих касарнях, сонні толови прихиливши до Гвинтівок, — їм теж не масло свіже в такий мороз на вишках тоитатися. Вахтері на головній вахті підкидають у піч вугілля. Наглядачі в наглядацькій докурюють останню цигарку перед обшуком. А ув'язнені, уже одягнені у все своє шмаття, підперезані усіма вірьовочками, обгорнувшися від підборіддя до очей ганчірками від морозу, — лежать на нарах поверх ковдр у повстяниках і, очі закривши, завмирають. Аже поки бриґадир крикне: "Пі-дйом!"
Дрімала з усім дев'ятим бараком і 104-а бригада. Тільки помбриґа— дир Павло, ворушачи губами, щось рахував олівцем та на верхніх нарах баптист Альошка, сусід Шухова, чистенький, умитий, читав записну книжку, де у нього була переписана половина євангелії.
Шухов убіг хоч і прожогом, а тихо зовсім, і — до помбриґадиро— вої вагонки.
Павло підвів голову.
— Не посадили, Іване Денисовичу? Живі? (Українців західніх ніяк не переучать, вони і в таборі по-батькові та на "ви" називають). )
Із столу взявши, подав пайок. А на пайку — цукру черпачок перекинутий купкою білою.
Дуже поспішав Шухов і все ж відповів пристойно (помбриґадир — теж начальство, від нього навіть більше залежить, ніж від начальника табору). Хоч і як поспішав, з хліба цукор губами зняв, язиком підлизнув, однією ногою на кронштайник — лізти натору ліжко заслати, — а пайок так і так оглянув, і рукою підкидом зважив: чи є в ньому ті п'ятсот грамів, що належать. Пайків цих тисячу не одну одержав Шухов у тюрмах і в таборах, і хоч жодного з них на терезах перевірити не довелося, і хоч галасувати і помпувати права він, як людина боязка, не насмілювався, але кожному арештанту і Шухову давно зрозуміло, що, чесно важачи, у хліборізці не втримаєшся. Недодача є в кожному пайку — тільки яка, чи велика? От кожного дня й дивишся, душу заспокоїти — може, сьогодні обдурили мене не надто? Може, у моєму грами майже всі?
— Грамів двадцять недотягає, — вирішив Шухов і переломив пайок надвоє. Одну половину запхав за пазуху, під тілогрійку, а там у нього кишенька біла спеціяльно пришита (на фабриці тілогрійки для зеків шиють без кишень). Другу половину, заощаджену за сніданком, думав з'їсти тут таки, але з поспіхом їжа не їжа, змарнується даром, без насичення. Націлився запхнути півпайка в тумбочку, але знову передумав: пригадав, що днювальних уже два рази за злодійство били. Барак великий, як проїжджий двір.
І тому, не випускаючи хліба з рук, Іван Денисович витягнув ноги з повстяників, зручно лишивши там і онучі і ложку, зліз босий нагору, розширив дірочку в матраці і туди, у тирсу, заховав свого півпайка. Шапку з голови зірвав, витягнув з неї голочку з ниточкою (теж захована глибоко, на шмоні шапки також обмацують; якось наглядач голкою вколовся, ледве Шухову зі зла голову не розбив). Стьоб, стьоб, стьоб — от і дірочку за схованим пайком пристьобав. Тим часом цукор у роті розтанув. Все в Шухові було напружене докраю — от зараз надрядчик у дверях зареве. Пальці Шухова славно ворушились, а голова, забігаючи наперед, розкладала, що далі.
Баптист читав євангелію не зовсім про себе, а так ніби в дихання (може, для Шухова навмисне, вони ж, ці баптисти, люблять агітувати):
— Тільки б той не потерпів хто з вас як убивця, або як злодій, або як захланний на чуже. А коли як християнин, то не соромся, а прославляй Бога за таку долю".
За що Альошка молодець: цю свою книжечку так запихає зручно в щілину в стіні — на жодному шмоні ще не знайшли.
Тими ж швидкими рухами Шухов звісив на перекладину бушлат, повитягав з-під матраца рукавички, ще пару благих онуч, вірьовочку й ганчірку з двома поворозками. Тирсу в матраці трохи розрівняв (важка вона, збита), ковдру навкруг підгорнув, подушку кинув на місце — босоніж таки зліз униз і став обуватися, спершу в добрі онучі, нові, потім у погані, поверху.
І тут бригадир протаркнувся, встав і оголосив:
— Кін-чай ночувати, сто четверта! Ви-ходь!
І відразу вся бриґада, дрімала чи не дрімала, встала, запозіхала і пішла до виходу. Бригадир дев'ятнадцять років сидить, він на роз— вод і хвилину раніше не вижене. Сказав — "виходь!" — значить, край виходити.
І поки бриґадники, важко ступаючи, без слів виходили один за другим спочатку в коридор, потім у сіни і на Ґанок, а бригадир 20-ої, наслідуючи Тюріна, теж оголосив: "Виг-ходь!" — Шухов устиг повстяники обути на дві онучі, бушлат надіти поверх тілогрійки і туго підперезатися вірьовочкою (паси шкіряні як були в кого, то одібрали — не можна в Особлагу пас).
Так Шухов з усім устиг і в сінях наздогнав останніх своїх бригадників — спини їх з нумерами виходили через двері на ґаночок. Товстуваті, обгорнувши на себе все, що тільки було з одежини, бригадники навкоси, ключем, не силкуючись наздогнати один одного, тяжко йшли до лінійки і тільки поскрипували.
Усе ще темно було, хоч небо зі сходу зеленіло й світліло. І тонкий, злий потягував зі сходу вітерець.
Від цієї хвилини нема гіршої — на розвід іти ранком. У пітьмі, в мороз, з черевом голодним, на день цілий. Язик відбирає. Говорити один з одним не захочеш.
Коло лінійки метушився молодий нарядчик.
— Ну, Тюрін, скільки чекати? Знову тягнешся?
Та молодшого нарядчика хіба Шухов боїться, тільки, не Тюрін. Він йому задурно й не дихне на морозі, тупцює собі мовчки. І бриґада за ним по снігу: туп-туп, скрип-скрип.
А кілограм сала, мабуть, одніс — бо знов у свою колону прийшла 104-а, по сусідніх бриґадах видно. На Соцгородок когось з бідніших та дурніших поженуть. Ой, люто там сьогодні буде: двадцять сім з вітерцем, ні вкритися, іні погрітися!
Бриґадиру сала багато треба: і в ППЧ нести, і своє черево запихати. Бриґадир хоч сам посилок не одержує — без сала не сидить. Хто з бриґади одержить — зараз йому дарунок несе.