— Новолітуйте, посівайте, щоб усі поля, де вони тільки є на землі, родили...— Я це шепотів і шепотів.
А розбудили мене бабуся колоскове: так доторкнулися до мого плеча, як літній лагідний вітер торкає колосся, щоб не обросилося.
Я спохопився. Брат уже взувся — широченні халяви височіли йому геть за коліна. Я теж заходився взуватися у викривлені й загнуздані мотуззям шкарбуни. Мене зав'язувано в хустину, теплої шапки я не мав. Брат глузував. Я крутив головою, не давався, але бабуся зав'язали мене в хустину, а поверх насунули картуз; насварилися на брата, вгомонили обох, щоб не ворохобились і не шарварку-вали (мати сплять міцним сном), і спровадили нас.
Ми рушили, захопивши рукавицю з зерном.
Заходили з хати у хату. Я за порогом здіймав картуза, а брат скидав свою шапку-бирку, бралися за клямку, гукаючи:
— Не ми йдемо: Новий рік іде!
Нам відгукувано:
— Нехай іде, нехай мирний і здоровий буде!
Тоді я починав:
— Запряжем хмару, виїдемо на сонці: землю орати — поля робити...
— Сійся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, — проголошував брат.
У нашій рукавиці не лише жито й пшениця — ячмінь, овес, гречка, просо, мак... Хіба щастя може бути одноманітне?
Ми набирали по жменьці, й наші голоси дзвеніли:
— Щоб не бив град... Щоб поля не засівалися кулями, білим тілом не заволочувалися і кров'ю не споліскувались. — Так наставляли бабуся.
А завершували:
— Сійся-родися... Коноплі до стелі, льон по коліна, щоб у вас, люди, голова не боліла!
Дуже тиснув мороз, але ми пройшли вздовж і впоперек села, не поминувши жодної хати. Не взяли ні пирога, ні копійки: відробляли борг перед лихоліттям.
Мати вже нас чекали. Стояли в своєму кожушку. А в ньому поли так посічено кулями, що можна встромляти пальці.
— Заходьте і посівайте, — просили.
Ми посівали щедро і старанно. Мені й досі здається, що це зерно не можуть склювати ні свійські кури, ні дикі хижі птахи, що воно ніколи не струпіє.
— Запряжемо хмару, виїдемо на сонці: землю орати — поле робити!