Новолітування

Страница 2 из 3

Харчук Борис

Потім бабуся ставлять у полов'янці кутю.

— В такий вечір треба ставити дванадцять страв, — кажуть, — бо в такий вечір дванадцять братів-місяців сходяться докупи.

Ми з братом навперебій лічимо наші страви: кутя, тертий мак, вода... ставиться узвар. І ми знову лічимо: сушення, вода... З дванадцяти страв не набирається й половини, ні, буде половина, бо у нас ще є хліб і сіль.

Бабуся кладе не три, а п'ять ложок, щоб було для мами й для тата.

Вечеряти ми баримося. Та й як вечеряти? Ніщо не лізе до горла. Трісне, приснувши у грубі, сучок, і ми насторожі.

Бабуся згадують, як були малою і як їхні батько благословляли вечерю: набирали в ложку куті і підкидали її до стелі:

— Хай так рояться бджоли і щастя...

Бабуся встигають сказати, що скільки себе пам'ятають, але бджіл у них ніколи не було, й замовкають.

За вікном скрипнула вишня — брат і я кидаємося до вікна. Ні, то не мама.

— Бере мороз і ламає дерева, — шепочуть бабуся. Ми не хочемо балакати. Нам не балакається. Брат підкидає у грубу полін. Груба гоготить. Я стою, і полум'я освітлює мене до грудей, а якщо трохи відійти, полум'я кидається в обличчя і в очі. Ми мовчимо. Дрова горять — балакають за нас.

Бабуся впливають у ванькирчик, нишком з'являються. У їхніх руках стара однопола рукавиця, яку аж розпирає, така вона чимсь набита.

— Як би не було і що б не було, ось вам, хлопці, рукавиця, а в ній пашня: підете завтра новолітувати.

Я хапаю рукавицю, але брат обережно відбирає її в мене, щоб я не розсипав.

— Ти думаєш, що це така пашня, як та, що її дзьобають кури і жеруть свині? — запитує він, ставлячи рукавицю на покутті коло снопа. — Це така пашня, з якої виростає щастя.

Йому добре говорити: грамотій, а я школи й не нюхав.

"Хіба ж я згубив хоч зернину? — проситься мені з язика. — Хіба я не хочу сіяти щастя?"

Ми знову збираємося за стіл, і бабуся запитують, чи ми хоч знаємо, які слова треба казати посіваючи.

Вона навчає нас, а брат і я дивимося на наших тата і маму у рушнику. Наші тато й мама ледь-ледь бовваніють на карточці. Нам хочеться знати, де вони й що з ними? Де б вони не були й що б з ними не було, вони теж згадують і думають про нас. У такий вечір вся родина збирається вечеряти разом, і родинний стіл — то стіл однодумства.

— Сійся-родися...— тягнуть-навчають бабуся. А що наука не йде нам з братом у голови, то вони вдаються до іншого способу, щоб розважити тугу й довге чекання.

— Ти взуєшся завтра у мої шкарбуни, — звертаються до мене. — Не ходити ж тобі новолітувати босому? Ану приміряємо!— Й беруться скидати чоботи.

— Та нехай уже завтра, — згоджуюся я.

Бабуся визули одну ногу й так чиплять серед хати — напівбосі, напівузуті, не знаючи, чи скидати ще одного шкарбуна, чи, навпаки, взутися.

Нам сумно. Всі зорі світять над нашою хатою, на покутті в снопі співають жайворонки, сіно на столі пахне лугом і річкою, але нам все одно сумно: немає матері. За тата ми спокійні: скарають війну — прийдуть.

Я відчуваю, як від довгого, нудного чекання у мене пухнуть і ростуть вуха.

— Чуєте, чуєте...— кажу тремким нашептом бабусі й братові. — Ви чуєте?

Вони відмахуються руками, щоб я замовк.

Скрип-рип!.. під хатою. У вікні майнула тінь.

Бабуся й брат насторожуються: хтось обстукує перед порогом чоботи. А я кричу:

— Мама! Це мама!..— Я відчуваю неньчину ходу на віддалі, я впізнаю її у сні. — Та відчиняйте! Швидше!

Брякають клямки, падав штаба — мама входять, вносячи мороз і зиму.

— Не я йду: Новий рік мене веде...— кажуть і ніяково усміхаються.

Мені, братові й бабусі з радості відібрало мову: мовчимо, теж усміхаємося і світимо очима.

Мати нахиляються до груби, бо в ній вигоріло й вигасло, а вона не зачинена, дорікають, чому ми не вечеряли, а нам кожному хочеться доторкнутися до них бодай пальцем, переконатися, що вони вернулися, що вони тут, з нами.

— Як же ти?..— спромігшись, ласкаво, вщасливлено запитують бабуся.

— Що я? — відповідають мати. Скинули кожушка й почепили на кілочок коло дверей. Тоді важко сіли край столу.

Ми обліплюємо стола. А вони розпускають хустину, але начеб забувають стягнути її з голови а чи такі втомлені, що це зробити їм не під силу. Й кажуть:

— Я нічого... А от одній жінці... Я здибалася з нею в дорозі. Вона такого мені нарозповідала.

Кінці хустини розсунулися й лежать на маминих плечах, як опалі крила.

— Та незнайома жінка була чомусь у лісі, в Ярилівщині. То дуже густий і темний ліс. Влітку там не видно сонця, а взимку такі глибокі сніги, що провалюєшся по самі пахви. Розповідає: ще вона не вибралася з тієї Ярилівщини, а їй над головою щось гуде. Дивиться, аж то літак. Пролетів, завертається й кружляє над лісом. Розвідує, десь-то винишкує партизанів. Їй байдуже. Та лише вона скотилася в долину, а літак як зареве, падає на неї й — "тра-та-та!" Підіймається, розвертається й нападає знову...

Мати оповідали, передихаючи.

— Долина, білі поля, найдрібніша цяточка видна. Та жінка заривається з головою в сніг, а літак накриває її своїми крилами, як кібець курча. "Тра-та-та!.." Кулі шкварчать у снігу, як гарячі шкварки. Літак ганявся за нею, а вона то бігцем, то поповзом ухилялася від нього. Доля милувала її. Трапився місточок, задутий снігом, вона і сховалася... Я йшла через місточок, тут ми з нею здибалися. Я спровадила її додому, тому й загаялася.

Мати схилили голову й докинули:

— Фріци, мабуть, завтра кидатимуть на Ярилівщину залізну кутю.

Брат заперечив:

— Якусь нещасну піщаницю. — Й додав: — Нумо вечеряти. Наша кутя без меду й без цукру, але вона засмачена розтертим маком. — І він перелічував на пальцях наші страви, хвалився, що ми підемо з ним новолітувати; старший, а вдавав із себе малого.

Я запитав, як дорослий:

— Але ж ви, мамо, хліб донесли?

А бабуся журно мовчали: їм було жаль тієї молодиці, яку обстріляв літак, а чи вони відразу здогадалися про те, що нам з братом і на гадку не спадало.

Ми почали вечеряти кутею, запиваючи узваром. Мати взяли одну ложку, другу, за третьою їхні очі почали сплющуватися.

Перш ніж влягтися, я приміряв бабусині чоботи. Потім довго не спалося. Я боявся, що просплю досвіток. Згадувалися слова, які треба приказувати посіваючи. Жодного з тих слів не можна було забути, бо вони промовляються самим сумлінням. Я уявляв свого прадіда, який підкидав до стелі ложку куті, й згадував бабусину науку: