— Нам більше нема коли гуляти, треба братися до роботи.
Тим часом дядько Юліус і панна Цап уже поснули, без допомоги Йона Блунда та його парасольки. Карлсон якусь хвилю розважався тим, що бігав від одних дверей до других і порівнював, хто як хропе.
— Відгадай, хто найкращий у світі досліджувач хропіння? — весело сказав він, тоді показав Малому, як дядько Юліус і панна Цап хропуть: "гар-р-р-пі-пі-пі!" — так хропе Юлій Любиказка, а в хатнього цапа виходить: "гар-р-р-аш, гар-р-р-аш!"
Потім Карлсон згадав про щось інше. В нього ще лишилося багато карамельок, хоч він однією пригостив Малого та сам з'їв із десяток, і треба було сховати десь торбинку. Він хотів мати вільні руки, беручись до роботи. Але ж де знайти абсолютно безпечне місце?
— Бо ж прийдуть злодії, розумієш? — пояснив він Малому.— У вас дома нема сейфа?
Малий відповів, що якби був сейф, то найперше він заховав би туди Карлсона, та, на жаль, сейфа нема. Карлсон на хвильку замислився.
— Я залишу торбинку в Юлія Любиказки,— заявив він.— Бо як злодії прийдуть та почують "гар-р-р-пі-пі-пі", то подумають, що це тигр, і не зважаться зайти.
Він тихенько відчинив двері до спальні, і "гар-р-р-пі-пі-пі" стало гучніше. Карлсон вдоволено захихотів і зник з торбинкою. А Малий лишився його чекати.
За хвилю Карлсон повернувся. Без торбинки. Але з дядьковими Юліусовими зубами в руці.
— Ну, Карлсоне! — здивувався Малий.— Навіщо ти їх узяв?
— А ти гадаєш, що я лишив би свої карамельки в того, хто має зуби? — сказав Карлсон.— От уяви, що Юлій Любиказка прокинеться вночі й побачить торбинку! І як матиме під рукою зуби, то один по одному схрумає всі [568] цукерки. Але, на щастя, тепер у нього немає під рукою зубів.
— Дядько Юліус ніколи б так не зробив,— сказав Малий.— Він не взяв би чужої карамельки.
— Дурний ти та й годі. Він же подумає, що то прилинула якась фея з казкового світу і принесла йому торбинку,— сказав Карлсон.
— Не подумає, бо він сам їх купував,— заперечив Малий.
Та Карлсон не хотів нічого й слухати.
— Мені треба зубів, — сказав він.
Потім він заявив, що йому треба також міцного шнурка. Малий прошмигнув до кухні і знайшов у шафі з господарським начинням мотузку, на якій сушать білизну.
— А нащо тобі мотузка? — запитав він.
— Я зроблю пастку,— відповів Карлсон.— Страшну, жахливу, смертельну пастку на злодіїв.
І він показав, де саме її зробить,— там, де кінчалися вузькі сіни й починався передпокій.
— Саме тут,— сказав Карлсон.
При вході до передпокою стояло обабіч по важкому стільцеві, і тепер Карлсон спорудив там просту; але хитру пастку на злодіїв: напнув упоперек майже над самою підлогою мотузку, міцно прив'язавши її кінцями за дебелі ніжки стільців. Кожен, хто в темряві йтиме з сіней до передпокою, неодмінно перечепиться за мотузку.
Малий пам'ятав, як минулого року Філле й Рулле приходили до них красти. Вони просунули довгу дротину у шпару для листів, відімкнули замок і влізли до хати. Цього разу вони, мабуть, теж сюдою лізтимуть, то хай перечепляться за мотузку, так їм і треба. [569]
Малий тихенько засміявся, тоді згадав щось і ще дужче втішився.
— Я дарма сушив собі голову,— сказав він.— Адже Бімбо як загавкає, то збудить цілий будинок, і Філле з Рулле тільки п'ятами накивають.
Карлсон витріщився на нього, ніби не вірив своїм вухам.
— А як так,— суворо сказав він,— як так, то я дарма зробив пастку на злодіїв. І ти гадаєш, що я на це пристану, га? Ні, собаку треба забрати, і то негайно!
Малий неабияк розсердився.
— Що ти вигадав? Куди ж я, по-твоєму, його діну?
І Карлсон сказав, що Бімбо міг би любісінько переспати в нього нагорі. Лежав би собі на канапі й сопів, скільки влізе, поки він жартуватиме зі злодіями. А як рано-вранці Бімбо вилізе з постелі, то опиниться по коліна в м'ясному фарші, пообіцяв Карлсон, аби тільки Малий був розважний.
Але цього разу Малий не хотів бути розважним. Йому здавалося, що нечесно відсилати собаку з дому. А крім того, справді добре було б, щоб пес загавкав, як надійдуть Філле й Рулле.
— Еге ж, щоб тільки все зіпсувати,— гірко сказав Карлсон.— Ніколи ти не даєш мені повеселитися, весь час заважаєш, і я нітрохи не можу ані подратурувати, ані пожартувати, ані повиступати. Де там! Аби лиш твоє цуценя могло ночами гавкати і зчиняти галас.
— Та розумієш...— почав Малий, проте Карлсон перебив йому:
— Я не граюся. Віднині сам собі жартуй, де можеш, а я просто не граюся.
Бімбо невдоволено загарчав, коли Малий підійшов і витяг його з кошика, де він уже був заснув. Останнє, що Малий побачив, як Карлсон вилетів з собакою у вікно, це великі здивовані очі Бімбо. [570]
— Не бійся, Бімбо! Я скоро прийду й заберу тебе! — гукнув Малий якомога лагідніше.
За кілька хвилин Карлсон повернувся веселий і вдоволений.
— Бімбо тобі кланявся. Відгадай, що він сказав? "Як тут у тебе, Карлсоне, затишної А чи не міг би я стати твоїм псом?"
— Ха-ха-ха, оцього вже він не сказав!
Малий сміявся, він добре знав, чий пес Бімбо, і Бімбо також знав, чий він пес.
— Ну, та байдуже, тепер усе гаразд,— сказав Карлсон.— Сам знаєш, коли на світі є двоє таких добрих приятелів, як ми з тобою, то один повинен часом пристосовуватись до другого і робити так, як той хоче.
— Звісно, але тим, другим, завжди виявляєшся ти,— сердито відповів Малий.
Що собі цей Карлсон думає! Адже кожен сказав би, що такої ночі, як ця, Карлсонові найкраще лежати вдома на канапі, вкрившись з головою, а Бімбо лишитися тут і лякати Філле й Рулле, так гавкаючи, щоб аж будинок здригався. Але Карлсон вважав якраз навпаки, і йому майже пощастило вмовити й Малого, що так буде найліпше. А Малий радий був повірити, бо в душі в нього все-таки жевріла жадоба пригод, і йому кортіло побачити, як Карлсон жартуватиме цього разу.
Карлсон заквапився, бо вважав, що Філле й Рулле от-от мають надійти.
— Я пожартую з ними чимось таким, що перелякає їх на смерть із самого початку,— сказав Карлсон.— І не треба нам дурного пса, будь певен.
Він кинувся до кухні й заходився порпатись у шафі з господарським начинням. Малий несміливо попросив, щоб він так не гуркотів, бо панна Цап спала в кімнаті Бетан, через стіну від кухні. Карлсон забув про це. [571]