— Іди й стій коло дверей,— наказав він Малому.— І тільки-но перестанеш чути "гар-р-р-пі-пі-пі" або "гар-р-р-аш", відразу скажеш мені, бо тоді близько небезпека.— Він подумав хвильку й додав: — Або знаєш, що зроби? Почни тоді сам щосили хропти. Десь так: "гар-р-р-ах! гар-р-р-ах!"
— Навіщо? — здивувався Малий.
— Ну, бо як прокинеться Юлій Любиказка, то подумає, що то хропе хатній цап, а як прокинеться хатній цап, то подумає, що то Юлій Любиказка, а я знатиму, що "гар-р-р-ах" — це ти, і зрозумію, що хтось прокинувся й близько небезпека, і сховаюся в шафі. Гі-гі-гі! Відгадай, хто найкращий у світі жартун?
— А як прийдуть Філле й Рулле, що тоді мені робити? — злякано запитав Малий.
Йому не дуже хотілось лишитися в передпокої самому без Карлсона, коли надійдуть злодії.
— Тоді ти також хропи,— порадив Карлсон.— Десь так: "гар-р-р-ге-ге-ге! гар-р-р-ге-ге-ге".
"Мабуть, запам'ятати всі ці "гар-р-р-пі-пі-пі", "гар-р-р-аш", "гар-р-р-ах" і "гар-р-р-ге-ге-ге" не легше, ніж таблицю множення",— подумав Малий, проте пообіцяв Карлсонові виконати його доручення.
Карлсон підійшов до полиці й забрав усі кухонні рушники.
— їх замало,— сказав він,— але ж є ще рушники й у ванній.
— Що ти хочеш робити? — запитав Малий.
— Мумію,— відповів Карлсон.— Страшну, жахливу, смертельну мумію.
Малий добре не уявляв собі, що таке мумія, але знав, що їх знаходять у могилах єгипетських фараонів. Напевне, то були просто мертві царі й цариці, що лежали закам'янілим згортком з витріщеними очима. Тато розповідав якось про них. Царів і цариць забальзамовували, [572] казав він, щоб зберегти їх такими, як вони-були за життя, а тоді щільно замотували в стародавнє полотно. Проте Карлсон аж ніяк не забальзамований, подумав Малий і вражено спитав:
— Як же ти зробиш мумію?
— Обмотаю вибивачку. Але хай тебе це не турбує. Іди на чати і пильнуй себе, а я вже себе сам допильную.
І Малий пішов на чати. Він наслухав під дверима й чув спокійне хропіння: "гар-р-р-пі-пі-пі" і "гар-р-р-аш". Та потім дядькові Юліусові, мабуть, приснилося щось страшне, бо він почав хропти з якимось дивним стогоном: "гар-р-р-м-м-м", "гар-р-р-м-м-м" замість тихомирного "пі-пі-пі". Малий почав міркувати, чи не розважніше буде піти до кухні й сказати про це найкращому в світі досліджувачеві хропіння, та саме, як він міркував, почулася швидка, кваплива хода, тоді страшний гуркіт і нарешті добірна лайка. Весь той шарварок зчинився коло пастки на злодіїв. Пробі! Це напевне Філле й Рулле! На свій жах, Малий помітив, що "гар-р-р-аш" стихло зовсім. Ой лишенько, що йому робити? Він розпачливо спробував застосувати всі вказівки, що їх дістав від Карлсона, і врешті видобув із себе жалісливе "гар-р-р-ах", але воно зовсім не скидалося на хропіння. Малий спробував ще раз:
— Гар-р-р...
— Стули пельку! — зашипів хтось від пастки на злодіїв.
У темряві Малий побачив якийсь клунок, що лежачи борсався між перевернених стільців і надаремне силкувався встати. То був Карлсон.
Малий кинувся тудщ попіднімав і порозсував стільці, щоб Карлсон міг підвестися. Та Карлсон навіть не подякував йому. Він був лютий, як оса.
— Це ти винен! — засичав він.— Хіба я не казав тобі, щоб ти приніс мені рушники з ванної? [573]
Насправді Карлсон такого не казав. Він, бідолашний, забув, звичайно, що до ванної треба йти через пастку на злодіїв, але хіба Малий винен?
А втім, вони не мали часу дошукуватися, хто винен, бо панна Цап у своїй кімнаті вже намацувала клямку. Не можна було гаяти ні хвилини.
— Тікай! — прошепотів Малий.
Карлсон чкурнув до кухні, а Малий, як навіжений, помчав до своєї кімнати й кинувся на ліжко.
І саме вчасно. Він натяг укривало на саму шию і спробував дихати так, щоб виходило "гар-р-р-ах", але дарма. Тож він замовк і тільки наслухав, як панна Цап зайшла до кімнати й наблизилась до його ліжка. Малий обережно глянув крізь примружені вії і побачив, що панна Цап стоїть у нічній сорочці, біла в сірому смерку, авжеж, стоїть і так пильно дивиться на Малого, що йому вся шкіра засвербіла.
— Не прикидайся, що ти спиш,— сказала панна Цап, але не сердитим голосом.— Тебе збудив грім?
І Малий видушив із себе:
— Так... здається, грім. Панна Цап кивнула головою.
— Я відчувала, що буде буря. Цілий день парило й давило на груди. Але ти не бійся,— сказала вона й погладила Малого по голові.— Грім тільки гуркотить, проте ніколи не влучає тут, серед міста.
Нарешті вона пішла. Малий довго лежав у ліжку і боявся навіть поворухнутися. Та потім обережно, крок за кроком, пробрався до кухні, бо хвилювався за Карл-сона.
Перше, що він побачив, була мумія. Лишенько тяженьке, як любив казати дядько Юліус, справжня мумія на посудному столику! Коло мумії стояв Карлсон, гордий, мов півень, і освітлював її кишеньковим ліхтариком, якого знайшов у шафі з господарським начинням. [574]
— Правда ж, доладна?
Мумія була кругла і валькувата, бо Карлсон понамо-тував на вибивачку всі рушники з кухні та ванної, які лише міг знайти. Головка вибивачки правила за обличчя: Карлсон закутав її рушником і намалював двоє великих, чорних, витріщених очей. Мумія мала також зуби. Правдиві зуби. Дядькові Юліусові зуби. Вони були встромлені в рушник і, очевидно, міцно трималися між прутиками вибивачки, однак задля безпеки Карлсон ще поприліплював їх по боках пластирем. Хоч яка та мумія була страшна, жахлива й смертельна, а все ж Малий не міг стримати сміху.
— Навіщо ти заліпив її пластиром? — запитав він.
— Бо вона порізалася,— відповів Карлсон і погладив мумію по щоці.— Гей-гей, вона так схожа на мою маму, що я думаю назвати її матінкою.
Він узяв мумію на руки й поніс до передпокою.
— Філле й Рулле приємно буде зустріти матінку,— сказав він.
Карлсон найкраще жартує в темряві
Крізь шпару для листів просунулася довга дротина, її не видно було, бо в сінях стояла непроглядна темрява, але почулося неприємне шарудіння й скрип. Авжеж, то були вони: Філле й Рулле.
Малий і Карлсон позалазили під круглий стіл у передпокої і чекали на злодіїв. Вони сиділи так уже майже годину. Малий навіть був задрімав. Але він миттю прокинувся, коли в шпарі зашурхотіло. Ох, вони все-таки прийшли! Малому сон як рукою зняло, він так боявся, що в нього аж мороз ішов поза спиною.