— Прошу, заходьте, пане Янсоне! — сказала панна Цап.
— Ми думали, що ви десь заблукали,— додав Малий. Проте дядько Юліус не відповів їм, натомість суворо запитав:
— Чого це в цілому будинку на кожній клямці висять оладки?
Він підозріло глянув на Малого, і той злякано промимрив:
— Може, то Йон Блунд...
Та враз він повернувся й побіг назад до кухні сказати Карлсонові кілька теплих слів.
Карлсона в кухні не було. Тільки стояли дві порожні тарілки з-під оладок і на цераті з того боку, де він сидів, лишилася крапля варення. [563]
Дядькові Юліусові, Малому й панні Цап довелося снідати кров'янкою.
Але вона теж смачна.
Якраз Малий і побіг униз до молочної крамниці по кров'янку. Він не відмовлявся, коли панна Цап загадала йому йти, бо дуже хотів побачити клямки, прикрашені оладками.
Та оладок ніде не було. Малий оббігав усі поверхи й оглянув усі клям ки, але хоч як придивлявся, а не знайшов жодної оладки і вже почав думати, що дядько Юліус усе вигадав.
І аж як зійшов униз, то побачив Карлсона, що сидів на сходинці і їв оладки.
— Добрі оладки,— сказав той.— Наш Юлій Лю-биказка тепер обійдеться без сліду, бо вже знає дорогу.
Карлсон захихотів.
— А хатній цап несправедливий. Каже, що я з'їв оладки, хоч я невинний, як ягнятко. А коли так, то я любісінько їх із'їм.
Малий засміявся.
— Ти, Карлсоне, найкращий у світі поїдач оладок,— сказав він.
Потім він щось згадав і відразу споважнів.
Малий згадав ту жахливу розмову, що підслухав сьогодні в парку. Аж тепер він нарешті розкаже про все Карлсонові.
— Я гадаю, що Філле й Рулле спробують тебе спіймати цієї ночі,— стурбовано докінчив Малий.— Т" розумієш, що це означає?
Карлсон облизав масні пальці і вдоволено замуркотів:
— Це означає, що ми матимемо веселий вечір. Гей-гей! [564]
Карлсон — найкращий у світі досліджувач хропіння
Поволі настав вечір. Карлсона не було цілий день: він хотів, щоб хатній цап добре спочив після "дратуру-вання" оладками.
Малий ходив з дядьком Юліусом До залізничного музею. Такі речі дядькові Юліусові подобалися, і Малому також. З музею вони вернулися додому і пообідали з панною Цап. Ніхто їм не заважав, Карлсон ніде не з'являвся. Та коли після обіду Малий пішов до своєї кімнати, то застав там Карлсона.
Щиро казати, Малий не дуже зрадів.
— Ох, який ти необережний! — дорікнув він.— Чого ти оце прийшов?
— Як можна питати такі дурниці? — сказав Карлсон.— Сам добре знаєш, що я прийшов ночувати.
Малий зітхнув. Цілий день він нишком тривожився і розмірковував, як урятувати Карлсона від Філле й Рулле. Ох, йому вже голова тріскала від думок! Може, зателефонувати в поліцію? Ні, бо довелося б пояснювати, чому Філле й Рулле хочуть украсти Карлсона, а цього ж не можна робити. Чи не попросити допомоги в дядька Юліуса? Теж ні, бо він негайно зателефонує в поліцію і знову ж таки доведеться пояснювати, чому Філле й Рулле хочуть украсти Карлсона. Отже, й це не годиться.
А Карлсон ані тривожився, ані міркував, та й тепер йому було байдуже. Він спокійнісінько стояв коло вікна й перевіряв, скільки виросла персикова кісточка. Зате Малий страх як хвилювався.
— Я просто не знаю, що нам робити,— сказав він.
— З Філле й Рулле? — запитав Карлсон.— А я знаю. Я ж бо казав, що є три способи: дратурувати, жартувати й виступати. І я думаю вдатися до всіх трьох. [565]
Малому здавалося, що найкращий був би четвертий спосіб, а саме: щоб Карлсон якраз цієї ночі лишився вдома, в своїй хатці на даху, й лежав під укривалом тихенько, як миша.
Та Карлсон заявив, що чогось безглуздішого за це він зроду не чув.
А все ж Малий не хотів здаватися. Дядько Юліус купив йому торбинку карамельок, і він сподівався, що, може, Карлсон сквапиться на цукерки. Він якнайзваб-ливіше помахав торбинкою біля самого Карлсонового носа й хитро сказав:
— Я дам тобі цілу торбинку, як ти полетиш додому й ляжеш спати.
Але Карлсон відіпхнув його руку.
— Фе, який ти поганий,— сказав він.— їж сам свої паршиві карамельки. Нащо вони мені здалися!
Він сердито надув губи, взяв стільчика й сів собі в найдальшому кутку.
— Я не граюся, як ти такий поганий,— сказав він.— Я не граюсь, і годі!
Малого охопив розпач. Нема гірше, як Карлсон не грається! Малий швиденько почав перепрошувати Карл-сона, всіма способами задобрювати його, але дарма. Карлсон і далі сердився.
— Ну, я вже не знаю, що мені робити,— врешті заявив Малий.
— Зате я знаю,— відповів Карлсон.— Я ще не певний, але, може, я знов гратимуся, як дістану якусь дрібничку... Ну, врешті, я, мабуть, вдовольнився б цукерками.
Малий дав йому торбинку, і Карлсон знову почав гратися. І намірявся гратись цілу ніч.
— Гей-гей! — вигукнув він.— Ти собі не уявляєш, як я гратимуся!
А що Карлсонові конче заманулося ночувати, то Малий не мав іншої ради: мусив і сьогодні спати на канапі. [566]
І він заходився стелити. Але Карлсон сказав, що не варто морочитись. Цієї ночі їм буде не до сну.
— Хоч я сподіваюся, що хатній цап і Юлій Любиказка от-от поснуть, щоб ми швидше взялися до роботи,— сказав Карлсон.
А дядько Юліус і справді рано ліг. Він почувався втомленим після тривожної вчорашньої ночі і цілоденного клопоту. Панні Цап теж треба було поспати після напруженого "дратурування" булочками й оладками. Невдовзі вона зникла в своїй кімнаті — себто в кімнаті Бетан, куди її на цей час примістила мама.
І дядько Юліус, і панна Цап прийшли віддати Малому на добраніч, але Карлсон заховався в шафу. Він сам вважав, що так буде найкраще.
Дядько Юліус позіхнув.
— Думаю, що Йон Блунд не забариться прийти, і під його червоною парасолькою нас усіх обійме сон,— сказав він.
"Авжеж, вас обійме",— подумав Малий, проте вголос сказав інше:
— На добраніч, дядьку Юліусе, хай вам солодко спиться! На добраніч, панно Цап.
— А ти теж лягай,— звеліла панна Цап. І вони пішли.
Малий перебрався в піжаму. Так буде краще. На той випадок, якби панна Цап чи дядько Юліус прокинулися серед ночі й побачили його.
Малий і Карлсон сіли гуляти в голодну лисицю, чекаючи, поки дядько Юліус і панна Цап поснуть. Але Карлсон страх як шахрував, хотів весь час вигравати, а то, мовляв, він не буде гратися. Малий давав йому вигравати скільки завгодно, та коли нарешті все-таки випало, що Карлсон програв, він швиденько змішав карти в купу й заявив: [567]