Філле й Рулле знов замовкли. Та ось Рулле сказав так тихо, що Малий насилу вчув:
— Мабуть, цієї ночі.
Аж тепер Філле наче зауважив, що на лавці хтось сидить. Він лупнув очима на Малого і голосно кашлянув.
— Атож, мабуть, цієї ночі треба вийти й назбирати дощових черв'яків,— сказав він.
Та Малого не так легко було обдурити. Він збагнув, що Філле й Рулле хочуть зробити цієї ночі. Наміряються [558] спіймати Карлсона в постелі, коли він спатиме, і гадають, що він спить у Свантесонів.
Треба побалакати про це з Карлсоном, вирішив Малий. І побалакати якомога швидше!
Та Карлсон з'явився аж десь перед другим сніданком. Цього разу він не прилетів, а добре подзвонив у двері. Малий відчинив йому.
— О, чудово, що ти прийшов! — почав Малий.
Та Карлсон не слухав його. Він зразу кинувся в кухню до панни Цап.
— Що ви сьогодні приготували? — запитав він.— Щось жилаве, як завжди, чи таке, що можна їсти нормальними зубами?
Панна Цап стояла біля плити й пекла оладки, щоб пригостити дядька Юліуса чимось м'якшим, ніж курча. Та, почувши Карлсонів голос, стрепенулась і вилила на плиту цілу ложку тіста. Вона люто обернулася до Карлсона й верескнула:
— Ти... ти... сорому не маєш! Покрав булочки і після цього можеш прийти й дивитися на мене?
Карлсон затулив пухкими ручками очі, грайливо позираючи на панну Цап крізь шпарки між пальцями.
— А чого ж, можу, тільки як буду трохи обережний,— сказав він.— Ви не найвродливіші в світі, але, виявляється, до всього можна звикнути. Головне, що ви ласкаві... Дайте мені оладок!
Панна Цап люто витріщилась на нього, потім обернулася до Малого.
— Слухай, хіба твоя мама казала, що ми маємо годувати цього осоружного хлопчиська? Невже він справді має в нас їсти?
Малий, як завжди, почав затинатися.
— Принаймні мама думала... що Карлсон...
— Так чи ні? — перебила його панна Цап.— Казала твоя мама, що Карлсон має в нас їсти? [559]
— Принаймні вона хотіла, щоб він...— знов озвався Малий, та панна Цап рішуче відрубала:
— Відповідай, так чи ні! Невже важко відповісти так чи ні на таке просте питання?
— Кажи "так"! — втрутився Карлсон, тоді обернувся до панни Цап.— Ось я завдам вам просте питання, і ви самі побачите, чи легко на нього відповісти. Слухайте! Ви вже перестали пити вранці коньяк, так чи ні?
Панна Цап засопла, мало не задихнувшись. Вона хотіла щось сказати, проте не змогла.
— Ну, то як? — вів своєї Карлсон.— Ви перестали пити вранці коньяк?
— Авжеж, перестала,— швидко сказав Малий.
Він щиро хотів помогти панні Цап, та вона ще дужче розсердилась.
— Певне, що ні! — люто крикнула вона. Малий злякався.
— Ні, ні, не перестала,— поправився він.
— Мені прикро таке чути,— сказав Карлсон,— бо пияцтво завдає багато лиха.
У панни Цап забулькало в горлі, і вона опустилася на стілець.
Та нарешті Малий знайшов, що відповісти:
— Вона не перестала, бо ніколи не починала, розумієш? — докірливо сказав він Карлсонові.
— А хіба я казав, що починала? — відповів Карлсон, тоді обернувся до панни Цап: — Тепер ви самі бачите, що не легко відповісти так чи ні... Дайте мені оладок!
Та коли й було щось на світі, чого панна Цап не хотіла робити, то це давати Карлсонові оладок. Люто бурмочучи, вона підбігла до дверей, відчинила їх навстіж і крикнула:
— Геть звідси! Геть!
І Карлсон пішов собі. Пішов гордо й велично. [560]
— Я йду,— сказав він.— Залюбки. Не тільки ви вмієте пекти оладки!
Коли він зник, панна Цап довгу хвилю мовчки сиділа, просто відпочиваючи. Потім занепокоєно позирнула на годинника:
— Чогось довго нема твого дядька Юліуса. А що, як він заблукав? Адже він не знає добре Стокгольма.
Малий також занепокоївся.
— Ай справді, що, як він не може втрапити додому? Тієї миті в передпокої задзвонив телефон.
— Це, мабуть, дядько Юліус хоче сказати нам, що він заблукав,— мовив Малий.
Панна Цап пішла до телефону, а Малий і собі з нею. [561]
Одначе то був не дядько Юліус. Малий зрозумів це, як панна Цап сказала дуже неприязним голосом:
— Ага, це ти, Фрідо? Як ся маєш? Ніс у тебе ще є? Малий не хотів дослухатися до чужих телефонних
розмов, тому пішов до своєї кімнати і сів читати книжку. Але все одно чув бурмотіння з передпокою. І те бурмотіння тривало щонайменше хвилин десять.
Малий зголоднів. Він хотів, щоб панна Цап скінчила бурмотіти і щоб вернувся дядько Юліус, аби можна було сісти до столу. Йому вже кортіло щось попоїсти. І тільки-но панна Цап поклала трубку, Малий вибіг у передпокій сказати їй про це.
— Ну добре, ходімо,— зласкавилась панна Цап і рушила перша до кухні. Але в дверях раптом спинилася, її огрядна постать заслоняла весь отвір, тож Малий нічого не бачив. Тільки почув її сердитий крик. І як зацікавлено висунув голову з-за сукні, щоб дізнатися, чого вона кричить, то побачив Карлсона.
Той сидів собі коло столу і спокійнісінько їв оладки.
Малий злякався, що панна Цап уб'є Карлсона, бо на таке скидалося. Але вона тільки підбігла до нього й схопила тарілку з оладками.
— Ти... ти... шибенику! — крикнула вона. Карлсон легенько вдарив її по руці.
— Лишіть мої оладки! — закричав він.— Я чесно купив їх у Ліндбергів за п'ять ере.
Він роззявив рота і запхнув у нього цілу купу оладок.
— Як я вже сказав... не тільки ви вмієте пекти оладки. Треба лиш непомітно пошукати — і десь та знайдеш їх.
Малому аж шкода було панни Цап, так вона розгубилася.
— А де ж... де ж тоді мої оладки? — простогнала вона, озираючись по кухні. [562]
Ось стоїть тарілка з-під оладок, але порожня-порож-нісінька. І це знов розлютило панну Цап.
— Клятенний хлопчиську! — крикнула вона.— Ти їх теж поїв!
— Уявіть собі, що ні,— невинно відповів Карлсон.— Завжди все на мене звертають.
Ту мить на сходах почулася хода. Мабуть, аж тепер уже дядько Юліус. Малий зрадів з двох причин: і що сварка скінчиться, і що дядько Юліус не заблукав у міській товкотнечі.
— Добре, що він таки втрапив додому,— сказав Малий.
— Хай дякує, що мав слід, куди йти! — озвався Карлсон.— А то б нізащо не втрапив.
— Який слід? — запитав Малий.
— Той, що я йому лишив,— відповів Карлсон.— Бо я найпослужливіший у світі.
Та дядько Юліус уже подзвонив у двері, панна Цап поспішилася відчиняти, а Малий побіг і собі зустрічати дядька Юліуса.