Нова заповідь

Страница 9 из 89

Винниченко Владимир

І от із усього цього Жан Рульо не зрозумів, а відчув, що й у Жака, мабуть, так само тьохкали соловейки в грудях, коли він ішов сюди, що й у нього призабулись ці двадцять років розстання, полеміки, гніву, навіть часами зневаги та ненависти, що спільне дитинство, а надто спільні юнацькі наївності так само, може, виявили себе дужчими за всі дорослі серйозності, за всі полеміки, зневаги, ненависті. Хто знає, може?

А з другого боку, хто знає, які сліди лишилися в душах, які зміни сталися в них, і тому обидва обережно підбирались один до одного, обмацуючи, обнюхуючи себе легенькими неважними запитаннями та увагами. І коли Жан Рульо переконався, що можна підходити вже до головного, він налив обидві склянки по вінця вином, узяв свою й простигнув її до Жака. Жак швиденько вхопив свою склянку й стукнув нею об Жанову.

— За минуле, Жаку!

— Так, за минуле, Жане!

Ну, значить, можна було сміливо починати говорити про свою серйозну дурницю.

— Так то, Жаку, дозволь мені поставити тобі насамперед таке запитання: чи не вважаєш ти, що в житті деяких людей (деяких, не всіх, розуміється!) іноді, а надто за наших таких складних бурхливих часів, настає такий момент, коли чоловік відчуває якусь таємну, незрозумілу йому самому потребу... гм! потребу, так би мовити, підвести підрахунок свого життя. Ні, навіть не так підрахунок, як...

Жан повів пальцями в повітрі, немов ловлячи не-схоплену думку.

— ...а навести мир у самому собі, погодити себе з самим собою. Бо з часом, розумієш, іноді це непогодження стає вже нестерпним. Знаєш ти це чи не знаєш?

І Жан зо схованим напруженням устромив очі в лице Жакові, — з відповіді Жака так само видко буде, чи є ще між ними хоч трошки колишнього схоплювання думки з одного слова чи немає вже?

Чортів ґарсон зірвав момент: приніс чергову страву й почав поратись з тарілками. І чи через це, чи через що інше, умисне чи ненависне, Жак не зрозумів питання.

— Вибач, Жане, мені трошки не ясно... — і куснув нижню губу.

Але, Боже мій! І в нього волосся поріділо, прошилося срібними ниточками, надто над вухами, і в нього круг очей повгризались у шкіру зморщечки, і горбатенький носик немовби схуд і дужче згорбився, і пу-каті, милі очі теж ніби трошки схудли.

Коли ґарсон нарешті відійшов, Жан машинально відпив із склянки вина й знову допитливо встромив очі в Жака. Потім поставив склянку й тихо заговорив:

— Бачиш, Жаку, у мене є ціла купа питань, які я хотів би не те що... обговорити з тобою, а... довести до твого відома. А потім, в залежності від того, як ти реа-ґував би на них, рішати: обговорювати чи не обговорювати. Чекай: ніяких дебатів, дискусій я не пропоную, ми досить уже надискутувалися за ці двадцять років, як розійшлися. Річ тепер не в тому, хто в цей час мав рацію, а хто ні. Річ в іншому. Річ у тому, як бути далі.

І тому я тобі поставив оце перше запитання. Щодо мене, то я тобі перший скажу одверто й щиро: я почуваю імперативну потребу зробити мир у самому собі, потребу бути собою, краще сказати, бути тим, яким я себе намічав тоді... тоді, як ми з тобою жили в нашій малій мансарді на вулиці Алез'я. Бо, зробивши підрахунок, я бачу, що... що наші мансардні, колись нами поставлені тези розходяться з моєю реальністю. І що далі, то дужче. Чи самі наші тези негодящі, чи я сам нікуди не гожусь, не знаю. Я знаю тільки, що той со-ціялізм, який ми з тобою тоді так урочисто творили в наших мансардних тезах, ніде на планеті не здійснюється, ніде, Жаку, хоча на ній, бідній, є вже чимало урядів, які називають себе соціялістичними. Та більше, Жаку: мною його тези в житті не здійснюються. Ну, їжмо, а потім будемо докінчувати.

І Жан рішуче взявся за виделку і ніж. А Жак повільно підніс склянку з вином до рота, задумливо сьорбнув з неї й потім теж почав їсти, не гублячи з очей і навіть з усіх рухів тієї задуми.

Заля ресторану поволі заповнювалася. За столиками з'явились постаті немансардного типу, що були зникли за часів війни, брильянти знову заблискали на білих шиях, на вухах, на пальцях, заграли цілі маєтки. Жак скоса поглядав по залі, на мент зупиняв увагу на тій чи тій постаті, але задума знову обсотувала його очі.

Коли нарешті ґарсон усе прибрав і приніс каву, коли в залі вже почав пасмами ходити дим сиґар і коли Жан та Жак теж закурили, тоді Жан поставив лікті на стіл і заговорив:

— Так от, Жаку, поскільки я з тобою утворював оті мансардні тези, то я вважав, що так само з тобою повинен їх переглянути. Так чи ні?

Жак обережно, щоб ні на що не ангажуватись, повів одним плечем і сказав:

— Це залежить, які саме тези.

Жан трошки нетерпляче смоктнув цигарку.

— Ну, які! Ти ж пам'ятаєш: наша основна теза була — соціялізм — це визволення від усякої неволі — соціяльної, політичної, моральної, правда ж?

Жак знову ухильно хитнув головою, а Жан ще нетерплячіше знизав плечима.

— Ну, добре, не буду ставити тобі запитань, я буду просто викладати тобі свої думки. Коли ти схочеш сказати що-небудь, ти скажеш. Добре?.. Ну, так от. Перевіряючи своє життя, свої теперішні вчинки отими колишніми тезами нашими, я бачу, що вони, оті тези і вчинки, розходяться між собою. Наша мансарда, наша молодість кричить на протест. І я мушу вибирати: або моя молодість з її мансардою, вірою, ентузіязмом і... можливо, з наївною глупотою, або оця дорослість з її розсудністю, поважністю. Як тобі, може, відомо, мене в деяких колах уважають за серйозного політика. Живу я вже не в мансарді, а маю добре буржуазне помешкання, секретаря, дактильку, добрі гонорари депутата і журналіста. В додаток, як і личить серйозному діячеві, маю на утриманні артистку, коханку. Отже, здається, я міг би собі жити досить спокійно, як живуть усі порядні серйозні політики, навіть комуністи. І все-таки я не маю того спокою. Не маю, Жаку. Не маю через те, що, як я сказав, не має миру з самим собою. (Це, між іншим, найгірша хвороба сумління, якою може захворіти людина.) Є люди, які вміють дурити самих себе у всяких конфліктах з собою. Вони вміють викликати в собі віру, що вони майже бездоганні, а деякі так просто з пошаною, навіть з ентузіязмом ставляться до себе. І їм живеться дуже приємно. Ну, а я настільки ще, видно, не дорослий, що не маю ні тієї пошани, ні ентузіязму. Навпаки, що далі, то розходження з собою і сварки з собою стають усе дужчими. І нарешті, я не можу більше терпіти. Я почуваю, що мушу збунтуватися, зробити революцію в собі. От!