І Жан похапцем перехилив у себе великий ковток вина, неначе поставив крапку. Жак тонкими жіночими пальцями розминав на скатертині буру ґульку хліба й тільки час од час відсував нагору пухлі повіки й зиркав на Жана.
— Ти спитаєш: в чому може бути ця революція. Я тобі відповім, Жаку: вернутись у нашу мансарду. Хочу знов мансардної віри, наївности, ентузіязму, молодости, себто того, що є найкраще в житті! Якщо це можливо для таких... дорослих сухарів, як ми. Ти пам'ятаєш нашу милу віру: соціялізм — це свобода, рівність, радість, щастя? Пам'ятаєш, як ми уявляли, як воно конкретно буде в кожній країні за соціялізму? Пам'ятаєш, як ми навіть дощової погоди, холоду, осінньої сльоти не припускали? За соціялізму повинно бути раз у раз сонце, теплість, ясність, сміх, веселість, молодість навіть старих людей. З того часу минуло, Жаку, уже більш як тридцять років. На планеті вже то тут, то там заводиться соціялізм. Але, Боже мій, що це за соціялізм, який він далекий від того нашого, мансардного, Жаку!
Жан посміхнувся і знов приклав склянку до вуст. Витерши їх серветкою, він, немов наладований наново отим ковтком, неголосно і з гірким усміхом у голосі заговорив:
— Від паршивих батьків він родиться, цей соціялізм дорослих людей. То він хирлявий, зачісаний, бур-жуазненькнй, пристойненький. То слинявий, опортуністичний, готовий на всякі поступочки, на всякі дрібненькі ляпаси від дужчих, аби нічим не ризикувати. То він тупий, дикий, повний терору, крови, насильства, неймовірного страждання.
Жак припинив крутити ґульку і підвів лице. Він, видно, хотів щось сказати й не одважився.
Жан про себе посміхнувся: "От що значить московська дисципліна!"
— Та й яким він може бути, Жаку, коли творці його не про соціялізм думають, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, тактику, захоплення влади. Та от тобі маленький приклад: от ми двоє, товариші з дитячих літ. Ми довгі роки жили зрощені на всіх шкільних лавах. Ми діти отих самих поневолених, експлуатованих, які повинні, за нашою вірою, творити соціялізм. Ми роками творили в своїх душах отой бідний соціялізм. І от на тобі: коли настав час такого-сякого реалі-зування його, ми вчепились один одному в волосся, погризлись і на все життя розійшлись. І ось тепер, коли зійшлись, ми боїмось один одного, не довіряємо, підозрюємо. Ми є символ усього так званого і обогов-люваного нами "працюючого люду". Він так само розбитий на дві половини. Ми всі знаємо, що, коли б ми об'єднались, то всі питання на землі були б розв'язані й настала б доба справжнього соціялізму — соціялізму свободи, веселости, радости. Але ми не сміємо об'єднатись. Ми хитруємо. Ми тактикуємо. Ми думаємо все про ту саму владу, престиж, амбіцію. І ми віримо тільки в свою непомильність, бо тільки нашими устами глаголить істина, тільки в нашій церкві святість і спасіння. А хто вірить не нашою вірою, той або дурень, або бандит, або зрадник, або злочинець і, розуміється, заслуговує відповідного ставлення до нього.
— А як же цього уникнути? — дивлячись у стіл, рівним, немов безживним голосом кинув Жак. Але Жан од цієї "безживности" аж здригнувся всередині себе радістю: отака "безживність" бувала в нього раз у раз під час великого зворушення. І він з силою відповів:
— Як? Та спробувати творити соціялізм іншим способом. Як тобі добре відомо, тільки є два способи здійснення соціялізму, за них ми собі здорово поскубли чуби. Ми, соціялісти, думаємо, що його можна здійснити тільки помаленьку, еволюційно, реформами, легенькими надушуваннями на шкаралупу капіталізму, одламуючи від нього клаптик за клаптиком. Ви, комуністи, вважаєте, що ми — захисники капіталізму, опортуністи, що капіталізм треба не ножичком од-колупувать, а трощити одним махом, сокирою, ломакою, динамітом, себто збройною кривавою революцією. В цьому сутня різниця між нами. Правда ж?
Жак невиразно посміхнувся і нічого не сказав.
— А я тобі скажу, Жаку, що обидва способи в^кє не годяться для нашої епохи, що вони обидва вже пере-старілись. Ми, соціялісти всіх країн, Франції, Англії, Швеції й так далі (імітуючи совєтський соціялізм), заміняємо приватний капіталізм державним, себто перефарбовуємо шматки капіталістичної шкаралупи в со-ціялістичний колір, називаємо це націоналізацією і пишаємося: ми творимо соціялізм. А те, що під перефарбованою шкаралупою лишаються всі сутні риси капіталізму — робітнича надвартість, визиск, нерівність, панування, неекономність, нерентабельність, марнотратство й таке інше, що ніякісінької радости, веселости, соняшности від такого "соціялізму" немає, це нас не примушує почувати сором за себе. Та й то, така повільність не задовольняє маси, і вони йдуть за вами, комуністами, бо ви їм обіцяєте динамітом зірвати скелю капіталізму і переправити їх у країну радости і щастя, як то, вибач мені, в СССР. Але і ваш спосіб, Жаку, вже не годиться, (^віт уже так увесь споївся, що як тільки в якійсь країні робиться якийсь струс, так він моментально відбивається в інших частинах планети. Спробуйте зірвати динамітом капіталізм у Франції чи в Італії, ви побачите, як він зараз же струситься в усіх інших державах, як Америка наїжиться, як кинеться на нас. Революція, Жаку, збройна, динамітна революція — це війна, світова планетарна війна. А планетарна війна, ти ж сам знаєш, — це загибель усіх нас. Переможців у цій війні не буде, будуть самі переможені. Сотні мільйонів людей, пошматованих атомовими бомбами, задушених газами, затруєних бактеріями. Сотні мільйонів трупів будуть валятись серед руїн планети. Після такої війни на сторіччя не тільки ніякого соціялізму на землі не зможе бути, а простої елементарної цивілізації. Ні, Жаку, людство вже виросло з динамітної збройної революції, воно повинно вже переходити до третього способу творення соціялізму, до іншої революції.
З сусідних столиків уже почали озиратись на Жана і Жака. Слова "революція", "соціялізм", "війна" ловилися вухами з надприродною чулістю. Але ні Жан, ні Жак не помічали уваги сусідів, Жак швидше, ніж звичайно, витяг портсиґар і закурив, Жан, як колись, без питання дозволу простяг руку і взяв собі цигарку.