Нова заповідь

Страница 89 из 89

Винниченко Владимир

Петро дивився на неї цілком розгорненими великими очима й нічого не казав.

— Я бачу, що ви ще не зовсім вірите. Добре. Це цілком нормально. В нашому посольстві й консул яті на мене дивились як на божевільну. Але я тепер, тепер, Петре, коли над цим думала стільки днів і ночей, тепер я знаю, що вони всі божевільні. І мій дядьо, і посол, і Волл-Стріт, і ваш, чи той екс-ваш Кремль, усі вони божевільні. Той бородатий депутат, якого ми тоді разом з вами слухали у дядя і який так малодушно скінчив самогубством, був дійсно, як він казав, най-практичнішим, найреалістичнішим політиком, пропонуючи оту колектократію.

Правда, правда, мій Петре, згодитесь ви їхати зо мною до Америки, чи не згодитесь, я все одно це зроблю, я рішила це зробити ще того дня, коли ви зникли, коли я думала, що комуністи вас схопили і вбили.

Як я себе мучила, Петре, ах, як я себе карала за те, що вас не зберегла! Ну, нічого, тепер ви знайшлись. Я не хочу вас знову загубити. Не хочу тим більше, що я більше не хочу жити так, як досі жила. Чекайте, чекайте, Петре, я не кажу, що я змінилась, переродилась і таке інше. Це фільмова фантазія. Але я скажу вам, Петре, що я ж такого самого походження, як і ви: мій дід, батько мого батька і містера Стовера, був простим робітником на заводі. Ах, Петре, мені треба так багато, так багато вам сказати. А ще більше зробити. Насамперед я хочу, щоб усе те, що зроблено руками робітників на моїх підприємствах, пішло їм і їхнім дітям, а не було розтрощене, знищене тією війною, яку оті Волл-Стріти й Кремлі готують.

Щоки Петра все більше й більше рожевіли. Він простягнув до неї руку, не зводячи з її лиця очей. Мабель узяла ту руку й не випускаючи її, поспішно заговорила далі:

— Ви мовчіть, мовчіть! Дайте мені сказати до кінця. Я не хочу більше ніяких непорозумінь між нами. Так от, Петре, я теж хочу боротися проти війни. Але не так, як мій дядьо, а так, як отой бородатий депутат і як ви, Петре. І для цього я виговорюю в цьому акті, щоб певний відсоток од колектократизованих підприємств ішов на пропаганду війни проти війни. Я в цьому документі не кажу про те, що я буду робити на ті гроші, які матиму з інших моїх підприємств. Ні, ми це знатимемо вдвох, Петро, якщо ви згодитеся зо мною працювати. О, дорогий, ми переможемо! Ви справедливо казали: за такий мир, на таких умовах будуть усією душею стояти всі: і комуністи, і соціялісти, і республіканці, і фашисти, і націоналісти, та господи! Всі, хто чесно, щиро хоче миру на землі, а не своєї влади й панування над іншими людьми. Та, я певна, багато розумніших, чесних капіталістів згодяться на такий мир. Навіть дядьо мій згодиться, ви побачите. Він не такий запеклий капіталіст, як здається. Та який же не цілком божевільний або злочинець ради свого панування згодиться засудити все людство на те страхіття, яке має принести війна?! Хто, хто може бути проти такого миру? Нехай виявлять себе. Правду казав бородатий депутат: треба кричати до всіх матерів, до всіх закоханих, до всіх, хто хоче жити для життя, а не для готування смерти, щоб вони вимагали від Об'єднаних Націй поставлення на світовий референдум цього питання. Нехай народи його рішають, а не Волл-Стріти й Кремлі.

Петро лежав із заплющеними очима й на вилицях йому горів рум'янець. Коли він розплющив очі і глянув на Мабель, вони були такі мокрі й гостро блискучі, що Мабель аж трохи злякалася.

— О, вибачте, любий! Я — ідіотка, я не повинна була вас так... стомлювати.

Петро закачав головою по подушці.

— Ні, ви мене не стомили. Навпаки, я почуваю, що... Але, Мабель, я трохи...

Він слабо посміхнувся.

— ...трохи практичніше дивлюся. Ви дуже ризикуєте, Мабель. Адже і Волл-Стріт, і Кремль будуть уважати нас за небезпечних шкідників, їм удвох буде зовсім легко нас "ліквідувати".

І він зупинив на ній пильний погляд. Мабель посміхнулася.

— Нехай, нехай нас особисто ліквідують. Але вони не ліквідують ідеї. Навпаки, цим убивством вони тільки зміцнять її, бо всьому світові стане відомо, за що вони нас убили. Нехай убивають, будь ласка. Я волію вмерти за мир, ніж за війну. Отже, кажіть, Петре, полетимо разом до Америки? Лікар казав, що вас можна відпустити. Переліт візьме півдоби. Але на всякий випадок візьміть цей документ, я хочу, щоб він був у вас. Ні, ні, милий, візьміть, я хочу так. Мені буде радісно знати, що він у вас. Ось, я кладу його під подушку. Він вам поможе видужати. О, Петре, як я хочу, щоб ви швидше видужали! О, любий, ми з вами зробимо так багато! Ви вірите, Петре, вірите?

Петро якийсь мент дививсь на неї гостро-блискучими очима, потім повільно взяв її руку й підніс її до своїх гарячих уст. І потім з легким усміхом сказав:

— Якщо нас не "зліквідують", може, дещо й зробимо. Побачимо.

Мабель щасливо труснула головою:

— Побачимо!

КІНЕЦЬ

II.VIII.48.

"Закуток". Мужен.