— Я знаю, Мерінько, вам нестерпно слухати, що хто-небудь може почувати що-небудь, крім огиди й ненависти, до комуністів... Знаю, знаю, не за їхню теорію, а за їхню мораль, знаю, Мерінько. Але тут річ для мене не в тому, що він комуніст, а... а в тому, що я... попалась, Мері. Страшно попалась. Нічого подібного я ніколи ні до одного мужчини не попочувала, що до нього. А я їх, — червонійте, Мері, — як вам, зрештою, відомо, мала не одного. А такого стану, як за ці дві хвилини, і що ми стояли отут удвох, я ніколи ні від чого в житті не мала. Ні від чого! Стан такого... такого глибочезного й насолодного сп'яніння. Ні, такого жагучого, неймовірного блаженства, такого забуття всього на світі, якого ніякий опіюм, ніяка слава, ніяке... ну, я не знаю що не може дати. Чого?! Чого від цього чоловіка?! Що в ньому такого особливого?! Не знаю. Але ж були моменти, коли я без огиди не могла думати про нього. А, проте, навіть тоді... Ну, одне слово, Мері, я нічого не розумію. А крім того, а крім того, Мерінько, ви ж уявіть собі: це перший мужчина, який мене... якому я сподобалась не через мої мільйони, який про них нічого не знав, який пізнав мене як рівну собі. Ви розумієте, як це надзвичайно гарно: він плює на мої мільярди! Мільярди, Мерінько! І от коли є такий режим на землі, який таких людей може виробляти, то, значить, у ньому є щось добре? Ні, Мері?
Мері нарешті ворухнулася: знизала одним плечем і підвела брови, рівненькі і майже непомітні.
— Життя навіть комуністам дорожче за мільярди, — тихо сказала вона, дивлячись у вікно на вершечки дерев у парку.
— Ви думаєте, що він од страху кари чи помсти свого уряду відмовляється від мільярдів і від... свого почуття? А проте він же не побоявся ризикнути життям ради... своєї справи?
Мері знову неохоче знизала плечем і кинула кудись убік од себе:
— На війні з наказу влади багато людей ризикують своїм життям.
Мабель з легким обуренням запротестувала:
— О, Мері, це вже, правда, занадто! Значить, дисципліна, страх і більше нічого?!
— Ні, ще є гіпноза.
— Так, я знаю вашу оцінку комуністів. Але тут... І з дисципліни чи під гіпнозою він кидає і мільярди, і Париж, і... гм! А я б ради нього кинула б і Париж, і Нью-Йорк, і мільярди, і... здається, навіть життя. Так мені от тепер здається, але, звичайно, не знаю, чи кинула б справді.
— І дійсно поїхали б з ним у Росію?
— Хоч зараз! Куди хоч!
— І мільярди б їм оддали?
— Не знаю. Здається. Мабуть. Мері блідо посміхнулась.
— Вони охоче прийняли б вас із вашими мільярдами. О, щодо цього, то будь ласка. Але через місяць оцей самий Петро видав би вас ГПУ, чи як вони тепер звуть свою страшну установу вбивства людей... і вас у підвалі десь застрілили б у потилицю. А коли б Петро не згодився вас видати, то й його.
Мабель на мент заплющила очі.
— А за що й для чого вони б мене застрілили? — не розплющуючи очей, сказала вона.
— За те, що ви занадто багато знали б, що вам було б нестерпно гидко і страшно, що ви хотіли б повернутись додому, що ви не схотіли б чи не змогли б шантажувати вашого дядя, містера Стовера, і витягати в його мільярди для них. О, в них знайшлось би багато законних і справедливих причин.
— Ви справді гадаєте, що так було б?
— Ні на одну секунду не маю сумніву. Вибачте мені, Мабель, але коли ви покликали мене, щоб як у друга, а не як у секретарки попрохати поради, то я дозволю собі від усього серця дати вам таку пораду: не їдьте в СССР, ні з мільярдами, ні без мільярдів, ні з Петром, ні без Петра, ніяк не їдьте. Ви поїдете на страшну неминучу смерть. І не тільки свою, а й Петрову. Він це знає, і тому так не хоче вас брати. Та мало смерти — що смерть? — а страшних довгих мук перед смертю. Ви ж розумієте, що я кажу це не з політичних розходжень з комуністами, а маючи для того реальні підстави...
— Так, я це знаю... — тихо й немов аж трохи винувато сказала Мабель.
І раптом вона з усієї сили вдарила кулаком по поруччю фотеля.
— І тим паче я не можу віддати його їм! Не можу! Ні, ні, ні! Можете мене зневажати, глузувати, що хочете, але от тепер, от у цю мить, коли я уявляю, що він виїде, і я ніколи не побачу його, у мене настає така тос-ка, така гнітюча порожнеча, що я... Ні, Мері, я не віддам його їм! Я його вкраду, я завезу його до Америки, на якийсь дикий острів, я... Ну, ну, не лякайтесь, я дурниці кажу. Силою мати його? Не хочу. Це не те. Я хочу, щоб він став моїм з доброї волі, силою мого хотіння, мого чуття, силою свого потягу до мене. А він же в нього є, є, я це занадто добре знаю. А мільярди мої? Невже це все разом не може перемогти їхню дисципліну, чи якісь там його переконання, чи все те, що ви розповідали мені? Невже не зможе, Мері, скажіть! Мері так само посміхнулась.
— А страх ви все ж таки забуваєте. Страх помсти, кари, смерти?
— Він не має страху смерти! Коли чогось дуже хоче або не хоче. Не має! Він це довів своїм захистом містера Стовера. Отже, треба, щоб він дуже схотів мене і не схотів їх. Тільки це. Але як це зробити? Як, Мері? Як не пустити його туди? Мені вдалося затримати його на кілька днів, але як затримати його на все життя? Як? Чим?
Мабель схопилась на ноги й, не чекаючи відповіді Мері, прудко заходила по кімнаті. Мері з своєю застиглою тонесенькою посмішкою і звуженими очима все дивилась у вікно. І раптом тихо сказала:
— Ви, значить, хочете, щоб він став вашим цілком? Не тільки як коханець чи чоловік, а й як... член вашого суспільства, щоб, одне слово, він прийняв ваші мільярди і став капіталістом?
Мабель зупинилась коло Мері, похмуро подумала і рішуче хитнула головою.
— Так, щоб став цілком нашим! Або "вони", або "ми". Тут хитання, половини бути не може...
Вона сильно затягнулась, пустила віялом дим угору і, засміявшись, весело сказала:
— ...або ж я вб'ю його і себе. От! Як у хорошому фільмі. А ви, Мерінько, будете потім свідком. Ну, ну, не дивіться так пильно. Розуміється, я жартую. Куди ж там мені на таке одважитись, мені, такій буржуйці, мільярдерці? Ми, мільярдери, дуже любимо життя.
Та й кому ж його любити, як не нам, чорт його забирай? Правда, Мері? Ні, ні, я так легко не піддамся. Ого! Я ще поборюся. Але як зробити, щоб він схотів нас і не схотів їх? Як?!