— Добре. Я зараз прийду.
Мабель поклала слухавку й на секунду обійняла Мері за плечі.
— Дякую, Мерінько. Тепер ідіть до себе, нікуди не виходьте і чекайте мого дзвінка. Я маю говорити з вами у дуже важливій справі.
Мері мовчки уважно обвела очима чудне, з припухлими губами, з тьмяним блиском в очах, немовби в п'яному піднятті лице хазяйки й, сказавши своїм рівним, службовим голосом "слухаю", нехапливо вийшла.
А Мабель нашвидку подивилась у дзеркало, поправила зачіску і підфарбувала уста, ті самі уста, на яких тільки що... І тоді набрала повні груди повітря й сильно, із завзяттям видихнула його: ну, побачимо, чия візьме! І чекально, непорушно застигла біля столу.
Нарешті застукано. Мабель стріпнулась.
— Увійдіть!
Містер Віш з гладенько, до блиску зачісаною головою і хлопчачими одвертими очима, в яких стояло холодне, трохи не вороже чекання, діловим кроком увійшов у хату і зупинився метрів на три від Мабель.
— Я до ваших послуг, місіс Стовер.
Місіс Стовер спокійно хитнула йому головою на фотель і сама сіла в другий, кроків на чотири від нього.
— Вибачте, Віше, що я вас потурбувала. Ви самі побачите, що я мала підставу це зробити. Річ у тому, що я тільки що довідалась про одну дуже... дуже не то що несподівану, а... як би сказати... ну дуже важливу річ. А саме: що містер Стовер має розпочати якусь серйозну акцію проти комуністів і Совєтського Союзу.
Напружені і хлопчачі очі загубили напруження і, вражено поширившися, чекально зупинились на очах Мабель.
— Так, Віше. Я тільки що йому телефонувала, і він мені сам сказав це. Що саме має розпочати, не хотів сказати. І тільки з тону його голосу я могла зрозуміти, що він мав на увазі щось дуже серйозне. На нього великий вплив справили всі ці події, а особливо напад на комуністів і та стаття в "Народній Демократії". Отже, я вважала за потрібне вас повідомити про цей намір містера Стовера.
І тільки тепер Мабель узяла цигарку з маленького столика, з легким тремтінням пальців запалила її й з насолодою, аж примруживши очі й закинувши голову назад, затягнулася.
Петро застигло сидів і тільки іноді прудко, пильно зиркав на Мабель. Але вона його поглядів не помічала, вона курила з такою самою заглибленістю, з якою голодні люди обідають у присутності чужої людини.
— І нічого конкретного, ніякого маленького натяку не зробив? — нарешті тихо й хриплувато сказав Петро і прокашлявся.
— Нічого, Віше... — зітхнула Мабель, — мені дуже шкода, що я нічого більше не можу вам сказати. Я розумію ваше трудне становище. Але я гадаю, що ви самі могли б хутко довідатись від дядя, коли б лишились на кілька днів. Вам, його найближчому співробітникові і синові, хоч і прийманому (вона сказала це без ніякого усміху), він напевно сказав би все. І напевно ви повинні були б навіть допомагати йому. І тоді ви поінформували б і мене, — додала вона з дружньою посмішкою. — В кожному разі, Віше, пам'ятайте, що я до ваших послуг. Не через те, що ми з вами... що... — вона з сердитим замішанням притовкмачила недокурок у попільничці, — а те... Ну, що я до певної міри поділяю ваші переконання. Мене^ще до вас називали болыпеви-занкою за деякі мої не зовсім... монденні нахили. Ні, та це все зайве, що я кажу. Одне слово, коли б я довідалась докладніше, я б вас зараз же поінформувала. Оце все, що я мала вам сказати.
Петро потупився, задумливо покусав губу й нарешті рішуче підвів голову.
— Ну, що ж, мушу лишитися ще на кілька днів. Ви про мій від'їзд ще нікому не говорили?
— На щастя, не встигла. А якраз збиралась підготов лювати дядя до розстання з сином.
Петро встав і злегка вклонився Мабель.
— Щиро дякую за інформацію, місіс Стовер, і за вашу милу пропозицію. Я теж гадаю, що пан Стовер повинен хутко сказати мені... А якщо не скаже протягом кількох днів ні мені, ні вам, то будемо вважати, що ви помилились. Правда? Я буду тримати вас у курсі подій.
— А я вас.
— Дякую. До побачення, місіс Стовер.
— До побачення, Віше.
Віш чемно ще раз уклонився й не п'яними кроками, не натикаючись на фотелі, вийшов із кімнати. А Мабель, з веселою загрозою схопивши нову цигарку й хапливо, гарячково закуривши її, почала прудко ходити по хаті, напружено думаючи, затягуючися майже без спочинку й женучи густий дим за собою. Потім умить зупинилась коло столу, примружила очі так, як роблять люди, що підводять підсумок обрахункові, й тоді надушила ґудзик дзвінка.
Мері з'явилася швидше, ніж звичайно, — мабуть, майже бігла коридором від своєї кімнати, бо трошки аж задихалась...
— Слухайте, Мері. Візьміть у руки свої нерви і слухайте стримано. О, не дивіться так здивовано. Я знаю, що стриманішої за вас людини трудно знайти на планеті. Але те, що ви почуєте, якраз вас може вивести з рівноваги.
— О-о-ов! Ви мене лякаєте, Мабель.
— Ну, лякатися ще рано. Слухайте краще. Що б ви сказали, коли б довідались, що містер Віш... тепер тримайтесь добре, Мері, що містер Віш — комуніст.
Мері раптом вирівнялась у фотелі, неначе в середині її розкрутилась пружина й напнула все тіло її. Очі з добродушно-круглих зробились хижо-вузькими, як у кішки, що побачила собаку, і здавалось, що й волосся її наїжилось, як шерсть.
Мабель піднято засміялась.
— От бачите! Я ж вам казала!
— Ви не жартуєте, місіс Мабель? — тихо сказала Мері й стиснула в ниточку і так досить тоненькі губи.
— Ні, Мерінько, ані трішки не жартую.
І, взявши з шабатурки нову цигарку й закуривши її об недокурок, який потім задушила в попільничці, Мабель глибоко сіла в фотель.
— А тепер слухайте, Мері, що я вам розповім. Розповім не як секретарці, а як другові, як людині, як... Ну, добре. Я мушу з вами порадитись і попрохати допомоги. Отже, слухайте.
Мері слухала уважно, але очі не вертали своєї звичайної округлости й губи були так само стулені в ниточку. І навіть тоді, коли Мабель розповіла про поцілунок (правда, досить коротко й сухо), Мері не відвела звужених очей, не кліпнула ними, не ворухнулась, немов дійсно кішка, яка сиділа перед ніркою миші, що от-от мала вилізти. А Мабель чи від цього мовчазного слухання, чи від розворушення того, що тільки-но було, навпаки, проймалась усе більшим підняттям.