Отже, все тепер залежало від Жана. Жан уже не вважав, що розмова Люсьєн з маркізом була небезпечна. Але своєї відповіді він того дня їй не дав — тепер він сам, без Жака і Матільди, не міг вирішувати такі питання.
Одначе обміркування з ними запрошення Стовера йшло досить трудно. Питання було не таке просте, як здавалось на перший погляд. Так, і Жан, і Жак, і Матільда з кожним днем на власному досвіді переконувались, що не можна таку акцію, яку вони почали, провадити тими засобами, які вони самі могли мати. Така кустарна, повільна індивідуальна пропаганда могла навіть де в чому зашкодити справі. Тут треба було виступити з громом литаврів, бубнів, гармат, із криком, принаймні на всю Францію, коли не на всю планету. Але без величезних грошових засобів такого грому створити не можна за наших часів. Отже, пропозиція Стовера якраз немовби навмисне підверталася під руку. Чому не спробувати? А невже мільярдер дійсно хоче боротись проти війни? Хто знає, всякі чуда трапляються.
Одначе і Жак, і Жан зараз же самі на себе вилили відро холодних міркувань. А чи не підірве в самому початку всю ідею миру співробітництво зо Стовером, американським капіталістом? Чи не буде їх представлено перед широкими народними масами як одверту "американську партію", як несхованих слуг доля-рового імперіялізму? Річ, розуміється, не в них особисто, а в справі, представниками якої вони мали бути.
Матільда довго не забирала слово. Нарешті, не витримала й обурено закричала:
— Та дайте мені, нарешті, теж дещо сказати й припинити ваші мудрі ламентації. Кого ми боїмось? Людей, які з тих чи тих мотивів усе одно будуть проти нас, зо Стовером чи без Стовера, ми будемо робити нашу спраЬу? На мою думку, найголовніше для нас повинно бути в тому, чи ми дійсно щиро для справи миру хочемо мати мільйонера, чи для себе? В нас трьох нема щодо цього ніякого сумніву: не для себе! Отже, в чому річ?
— Річ у громадській опінії, Матільдо, — м'яко сказав Жан, — якою нехтувати ми не маємо права.
— Громадська опінія буде з нами, бо громада буде сама бачити, в чиїх інтересах ми будемо провадити нашу акцію. Я не уявляю собі такої громадської опінії, а надто опінії робітництва, яка б не зрозуміла, що ко-лектократія — це єдиний засіб убити війну. Убити війну! Навіки знищити цю страшну хворобу людства! Хто може не розуміти цього?! Це ж питання не тільки політиків, дипломатів, урядів, партій, але й кожної людини на землі! Це питання більше за всі питання політики, торгівлі, науки, родини, кохання, це питання життя й смерті всіх і кожного. Бо атомові та всякі інші бомби або ракети, бактерії, гази будуть нищити не тільки політиків та дипломатів (а їх якраз найменше, бо вони найкраще йоховают^ся), а й усю економіку, всю політику, всі родини, всяке кохання, все живе на землі. І коли ми будемо щодня кричати про це, коли ми будемо посувати наших політиків і дипломатів це питання насамперед вирішити, коли ми будемо отими нашими криками застерігати наші народи проти смертельної загрози, що нависла над вами, то хто посміє базікати про якісь там "американські партії"?! І коли це Стовер поможе вам кричати, — слава Стоверові, хоч би він був триста раз мільярдером, слава його мільярдам, коли вони послужать знищенню страшного зла всього людства! Так, мої милі, слава! Я не боюся це сказати не тільки перед вами, але й перед усіма крикунами з усіх партій! От!
І Матільда аж устала і вдарила себе кулаком у груди.
— І я готова з тим самим Стовером іти в Об'єднані Нації й кричати їм: ви не розумієте, що ви робите, ви не розумієте, що всі ваші пишні промови й резолюції нічого не варті, поки ви не розв'язали питання війни. Ви не можете взяти на самих себе вирішення? Так віддайте це на вирішення самих народів. Дайте на світовий референдум питання колектократії як способу замирення на землі. Нехай народи самі висловляться і нехай висловляться ті, хто проти цього способу, нехай покажуть своє справжнє обличчя перед усім світом. Ми, прості смертні, вимагатимемо цього від вас, ми маємо право вимагати! Війна може кожної хвилини вибухнути і вимести всіх нас із лиця землі. І на якого чорта здалися нам тоді всі ваші дебати, дипломатії, хитрування, промови, резолюції, хартії, партії! От яким криком ми повинні кричати, якими гарматами стрілять! Чи це може дискредитувати нас перед якою-небудь хоч трохи розумною людською істотою на землі? Може?
Атака була така бурхлива, така вогнева, що ні Жан, ні Жак не насмілилися взяти слово. Але Матільда й не ждала від них відповіді. її несло в потоці її власного підняття.
— І коли б мені якась вища сила, в яку б я повірила, сказала: "Матільдо, віддай своє життя за знищення навіки війни на землі, віддай так, що ніхто не буде знати, що це ти врятувала людство, ніхто словом не згадає про тебе і навіть... навіть Жак не знатиме про це", — віддала б я життя? Мені надзвичайно гидко і страшно думати про смерть, я, мабуть, умліла б од одної думки про неї. Але мені здається, що, коли б я уявила собі виразно, що я дам людству своєю смертю, я почула б таку величезну радість і гордощі, що я зараз же згодилась би. Я це кажу не для чого іншого, а тільки для того, щоб показати вам, що всі ваші міркування про тактику, про дискредитацію, про наклепи і таке інше нічого не варті перед питанням війни й миру. Я найбільшого партійного ворога обніму і назву братом своїм, коли він щиро, всією душею стане в ряди тих, хто бореться з цим найбільшим ворогом людства. І ніякої дискредитації я не боюсь! Отже, я рішуче подаю голос за те, щоб Жан ішов на переговори зо Стовером. І брав од нього його мільярди на справу миру, якщо він їх дасть. Я скінчила.
І Матільда, вся порожевіла і гарна, сіла на своє місце, як справжній оратор.
— А як Стовер колектократії не прийме? — спитав обережно Жан.
— Як він може не прийняти, коли він щиро хоче знищення війни? А коли не щиро хоче, то, розуміється, він нам не потрібний з усіма своїми мільярдами. Але який інший спосіб замирення хоче він пропагувати? Який інший спосіб знайшли політики? Все, що вони роблять досі, це тільки затягання війни. Він хоче цього? Розуміється, воно нам непотрібне. Але я гадаю, що він прийме наш спосіб, він людина практична, він знає, що краще віддати половину своїх мільярдів і бути живим та ще, може, в пошані в людства, ніж загинути під подихом атомової чи бактерійної бомби разом з усіма своїми паршивими мільярдами, зо своєю владою, зо своїми престижами, диктатурами. Треба бути цілковитим ідіотом, щоб цього не розуміти.