І Стовер сильно махнув кулаком у повітрі. Петро слухав, напружено нахмуривши брови.
— А це допоможе? — сказав він. — Не будуть проповідувати, але будуть робити.
— Правильно! — скрикнув Стовер. — Розумна увага! Видно, що ви входите в суть. Але на це є друга сторона цієї самої заповіді: "А що сам робиш, те другим проповідуй". Будь ласка, роби, але роби це одверто. Готуєш бомби, гармати, танки, мікроби, руїну, смерть? Будь ласка. Але не кажи, що ти підносиш людству букетики фіялок. Слово з ділом, чи діло з словом повинні бути єдині, нерозривні, абсолютно суцільні. Згодні ви з цим?
— О, всією душею! — гаряче скрикнув Петро і навіть підвівся.
— Я радий! — дійсно, з радістю в очах сказав Стовер. — Тепер усі мої співробітники мусять прийняти цю заповідь, жити за нею і її проповідувати. Коли ні — всього доброго! В корінь треба бити. Я твердо готовий сказати: в ко-рінь!.. А тепер, Віше, ходімте, я вам покажу ваше місце, де вам доведеться часто бувати.
Стовер підійшов до дверей, що були майже біля самого столу, відчинив їх і ввійшов у них. Петро за ним.
Опинився він тепер у вузькій, метрів на два, але довгій на всю стіну кабінету, темній, без вікон кімнаті. У стіні, що до кабінету, була довга, прозора смуга, через яку видно було все, що діялось у ньому. Ніяких меблів тут не було, — тільки два фотелі та невеличкий столик з попільничкою.
— От, Віше, це ваш сторожевий пункт. Ви під час моїх прийнять сидітимете в цьому фотелі й слідкуватимете за візитерами не зводячи очей. Як тільки помічатимете що-небудь непевне чи загрозливе, ви маєте право або ввійти в кабінет, або стріляти звідси. Я зробив цей пункт після того, як на прийняття до мене прийшов один суб'єкт і хотів мене вбити. Я встиг кинути в нього сиґарою і, на щастя, попасти йому в око. Куля його пролетіла в мене повз вухо. Більше я не хочу бути в такому дурному становищі, як був тоді. Так само звідси видко до кабінету маркіза, через оту другу щілину. Ви не зобов'язані охороняти маркіза, але я іноді, коли це треба, звідои слухав його розмови з деякими людьми. Крім того, Віше: при всіх моїх виїздах ви повинні завжди бути зі мною, а двоє з охорони на мотоциклетах повинні їхати один попереду, а другий позаду авта. Ну, та про всякі деталі вам скаже містер Стейн, передаючи вам усю справу. Платня вам буде п'ятсот долярів місячно і цілковите утримання в мене в домі.
— П'ятсот долярів?! — скрикнув Петро. — О, це занадто багато.
— Це норма для цієї служби.
— Але стільки й міністри тут не одержують.
— Мені немає діла до тутешніх міністрів, Віше — ви мій міністер. їсти ви будете, звичайно, за моїм столом. А тепер ви можете йти, ви повинні бути стомлені.
І Стовер пішов до кабінету. Там він подав руку Петрові, похляскав його по плечі й сказав:
— Все добре буде. Ми повоюємо. Правда?
— О, я з охотою, містере Стовере! І я думаю, що...
— Чудесно. Чудесно. Отже, добраніч!
Петро, очманілий від усього, вийшов із кабінету й, пройшовши через якісь порожні, великі кімнати, вийшов у широкий коридор. Він, здається, тут не був, ішовши до Стовера. Повагавшись, він звернув ліворуч, — у тому боці коридор, видно, вливався в якусь ширшу просторінь. Дійсно, це був величезний голл зо сходами на горішній поверх, устеленими червоним килимом. Біля вихідних дверей сидів швайцар, який, побачивши Петра, схопився на ноги. Петро пішов угору, тримаючися стіни.
Раптом на горі сходів зачулися веселі голоси, й Петро на закруті побачив дві постаті: жіночу в чорній блискучій сукні з голими руками та плечима і чоловічу — теж чорну, у фраці.
Петро ще більше присунувся до стіни й повільно пішов їм назустріч, похиливши голову й машинально тримаючи себе правою рукою за лівий бік, — рана почала злегка нити й поколювати. Коли парочка була вже всього на кілька східців вище за нього, він підвів голову й трохи не відхитнувся назад: це була Мабель. В оцій чорно-блискучій довгій сукні, з блиском дія-мантів у золотому волоссі, на грудях, в іншій зачісці, вона вся була зовсім інша, неподібна до себе, краща й чужіша.
Вона мовчки пройшла повз Петра. Але, проходивши, озирнула його з таким одверто-зневажливим і глузливим усміхом, що він не насмілився навіть уклонитися й тільки пекуче почервонів. Проминувши його, Мабель щось сказала своєму кавалерові, гарному, сильному, з квадратовим підборіддям парубкові, й обоє голосно засміялися. Петрові ще раз гаряче шугнула кров в очі, й він швидше пішов сходами далі.
Нагорі він попрохав льокая провести його до його кімнати. Коли лишився, нарешті, сам у себе, він ліг на канапі й безсило заплющив очі від утоми, від сорому цієї зустрічі, від напливу думок з розмови зо Стове-ром.
Але Стовер таки, кінець кінцем, одсунув Мабель. У Мабелі в^кє не було нічого ні нового, ні несподіваного. Ну, ще раз образила мільярдерка бідного поповича. Та й не раз ще образить. Але викинути звідси вже тепер не викине, це вже чорта з два. Начальника особистої охорони його величности короля Стовера викинути не так легко. Це вже вибачте, місіс Стовер-молодша!
Але сам Стовер, Стовер! Оце була-таки несподіванка! Це була така несподіванка, така загадка, що Петро навіть устав, схрестив руки на грудях і почав ходити з кутка в куток, сильно насупивши брови й дивлячись у підлогу. Часом він зупинявся, довго дивився в одну точку, ніби щось ловлячи в собі, знизував плечима, хмикав, гмукав, знову ходив, знову зупинявся, пригадував, непорозуміло, неймовірно крутив головою.
Але загадка не давалася розгадати.
Розділ XVIII
І от, чи то дякувати дипломатичному талантові Люсьєн Тандр, чи якимсь іншим її якостям, про які вона нічого не казала Жанові, але які талановито виявила перед маркізом, її було запрошено на музичну вечірку до Стоверів. А через кілька днів вона могла похвалитися Жанові, що її дипломатія дала прекрасні результати: маркіз де Монфор одверто, зі своєї власної ініціятиви, сказав їй, що пан Стовер дуже-дуже високо цінить пана Рульо. Правда, точної суми оцінки (та ще в долярах) він не назвав, але заявив, що коли б Жан Рульо схотів співробітничати з паном Стовером у справі миру, то до його розпорядження були б колосальні суми.