— Чекай, Люсі, — злякався Рульо, — я гадаю, ти ж не будеш...
— О, Жане, ти можеш бути абсолютно спокійний. Я так поведу розмову, що він буде в мене питати, він, із своєї ініціятиви, буде тебе оцінювати.
— Чекай, чекай, Люсі. Ідея, може, для тебе й втішна, але щоб не вийшло якого-небудь непорозуміння. Ти про що конкретно питатимеш його?
Люсі нетерпляче знизала плечима.
— Ах, Господи! Я ні про що не питатиму. Розумієш? Мені недавно сказали, що в мене є великий дипломатичний талант. Не бійся, кажу тобі. Я хочу знати, перше: як тебе взагалі оцінюють в Америці, скільки долярів ти коштуєш. Потім, друге: скільки б долярів вони дали за те, щоб ти згодився співпрацювати з ними в справі миру. Третє...
Жан Рульо зовсім неспокійно встав і простягнув руку до Люсьєн.
— Люсінько, я не знаю, які твої дипломатичні таланти, але це надзвичайно небезпечна розмова. Я дуже тебе прошу не здіймати її...
Люсьєн знову вередливо й з досадою крутнула головою.
— Ах, Жане, ти нічого не розумієш. Дай мені спокій. Кажу тобі: ніякої небезпеки немає. Він сам мені це все скаже без ніяких моїх запитань. Чуєш? І, розуміється, я йому дам зрозуміти, що це просто фантастика гадати, що в Жана Рульо грошима можна змінити переконання. Жан засміявся.
— Ти дійсно якимсь дипломатом у нас починаєш бути. Тільки ця твоя дипломатія — дитяча і, крім того, небезпечна. Та й ні на що не потрібна.
— Як ні на що?! — обурилась Люсьєн. — О, вибач! Я хочу знати, скільки ти коштуєш. Хто знає, а раптом я маю якогось іншого претендента на моє серце й хочу зрівняти вас: хто дорожчий. О, Жане, без жартів, я страшенно хочу зробити цю невинну перевірку. Дозволь мені її зробити. А хіба ж тобі самому не цікаво перевірити так? Га, Жане? А потім, коли б Стовер згодився працювати з тобою для миру на твоїх умовах, хіба б ти відмовився? Га?
Жан Рульо погладив бороду, помовчав і сів у фотель.
— Чай зовсім захолов...— з докором сказав він, торкаючись пучкою до чайника. — Треба знову нагрівати.
Люсьєн зістрибнула з канапи, підбігла до Рульо й, обхопивши його рукою за шию, сіла йому на коліна.
— Ні, ні, ні, я не хочу, щоб ти відмовчувався. Ти мені скажи: невже тобі не цікаво, як тебе оцінюють? Щиро-щиро скажи.
І вона, поклавши другу руку на щоку, обернула всю голову його до себе.
— Ну? Скажи?
Жан Рульо посміхнувся і боком уст поцілував РУку.
— Ну, хай буде цікаво. Але ж...
— Дякую, дякую, дякую! — обхопивши його обома руками за голову, почала вона коротенькими поцілунками обкльовувати зо всіх боків його уста, не даючи йому говорити. Тоді Жан Рульо обурився, вхопив гнучке тіло й, як дитину, що розгулялася й не хотіла йти спати, доніс до канапи.
— І скільки б дали, щоб ти згодився співпрацювати з Стовером, І це спитаю. Ага, чуєш? Спитаю! Ні, ні, вперед скажи: чуєш?
— Чую, чую. Питай, що хочеш, тільки...
Тоді Люсьєн зірвала з себе капелюшка, кинула на підлогу й звичним рухом надушила ґудзик біля лям-пи — вона в такі хвилини не любила світла.
Розділ XVI
Звичайно, Петро міг би й швидше видужувати, коли б спокійніше лежалося, а, головне, коли б не та. Та була головною причиною постійного напруження. Правда, вона в нього була тільки раз, після того як поставила йому вимогу переїхати до клініки. Але того одного разу було досить, щоб одібрати спокій надовго.
Прийшла вона до нього днів через два після першої розмови. Міс Ґрегем уже не сиділа при ньому безвихідно, і Мабель, мабуть, навмисне вибрала такий момент, коли нікого в Петра не було. Ввійшла вона з тим самим погордливим, холодним виразом усього лиця, що й перший раз. І так само ні про здоров'я, ні про рану, ні про що не запитала. Хитнула тільки головою на знак привітання і зразу ж почала про те, що її тільки цікавило.
— Ну, містере Вишнятинський? Ви виконали те, що я вам запропонувала? (Навіть для ввічливости не сказала "прохала", а "запропонувала", як льокаєві.) — ...Ви заявили про своє бажання переїхати до клініки?
Петро старався не дивитися на неї. Вона сама не сідала, а він, розуміється, й не запросив сісти. Сьогодні його чомусь забули поголити, й підборіддя та щока були, як піском обсипані. Але плювати, тим краще.
— Ну, містере Вишнятинський? Я чекаю відповіді.
Петро зиркнув на неї. Господи! Невже лице людини може так мінятися?! Невже та колишня тепла, сердечна милість лиця може так безслідно залитись оцим виразом жорстокости, сухости, терпкости?
Він зараз же відвів очі, але в очах усе стояли її губи, як червона підківка, перекинута вниз ріжками.
— Я не міг виконати... — тихо сказав він.
— Через що?
— Через те, що я не можу бути брутальним супроти добродія Стовера.
— Як так?! Оце цікаво! Чому брутальним?
її, здається, не стільки розсердила така відповідь, як уразила несподіваним поясненням.
— Тому що... тому що це була б брутальність сказати: я не хочу тут бути, я хочу бути в клініці. Я не маю ніяких підстав хотіти цього.
Мабель різко, колюче засміялася.
— Браво! Знаменито! Бездоганно! Хо-хо!
І Мабель од задоволення навіть по кімнаті пройшлася, своїм звичаєм трошки перекачуючись із боку на бік.
А Петро лежав непорушно і ні разу не подивився на неї, вперто вп'явши очі до різьби на спинці ліжка.
— Так, містере Вишнятинський, це була б абсолютно бездоганна відповідь, коли б не було однієї невеличкої, крихітної-крихітної заковички. А саме: містер Стовер анітрошки не буде ображений. Навпаки, він буде почувати себе спокійним за ваше здоров'я, коли воно буде під правильним доглядом лікарів першорядної клініки. Гарантую вам: ніякісінької образи не буде. Спробуйте, принаймні. Ну, хоч натякніть. Га?
Але Петро мовчав і мружив очі на спинку ліжка. Та ще з усієї сили душив у руках ковдру.
— Ну, пане Вишнятинський? Спробуйте. Якщо містер Стовер запротестує, хоч би тільки з ввічливости, ви ж маєте змогу не настоювати й лишитися тут. Га? Ні? Такий страх образити містера Стовера? Хо-хо!
Але Петро не розмикав ні уст, ні скручених пальців. Тільки лице стало синювато-сіре.
— А от супроти мене ви — брутальні, пане Вишнятинський. Ви не відповідаєте... Гм! Ну, а коли я вас попрохаю — чуєте? — серйозно і щиро попрохаю: переїдьте до клініки. Мені це дуже-дуже потрібно. Надзвичайно потрібно. Я буду вам безмірно вдячна. Зробите?