— Як тільки уявлю собі, що вона знов сюди прийде, що знову буде... Не можу! Що хоч, тільки виїхати звідси. Вона мені нагороду! О-о!
І Петро з такою дивною для його стану силою потиснув руку Кіндратові, що той аж підвівся на стільці від болю. Але Петрова рука тут же й ослабла й повисла між занімілих пальців Кіндрата.
— Паню! Не треба хвилюватись! Будь вона тричі проклята. Не варта вона того. Може, засвітити, Паню?
— Засвіти...— мляво прошепотів Петро.— Там, на столику... пиптик надуши.
Кіндрат знайшов пиптик, надушив, і по низу кімнати з-під синього абажура розлилося ніжне, тепле світло. А гора вся закуталась у блакитний присмерк.
Петро лежав непорушно, безсило схиливши голову набік, уткнувши підборіддя в груди. Здавалось, він заснув чи зомлів.
— Паню! — обережно, з острахом у голосі шепнув Кіндрат.
— Що? — ледве ворухнув губами Петро, не розплющуючи очей.
— Тобі погано? Може, вже піти мені?
Петро від цих слів аж головою злякано шарпнув.
— Ой, що ти! Ждав тебе, як... як не знаю що, а ти вже йти.
— Стомлює тебе розмова.
— Нічого. Я вже думав: може, так зробити — дійсно попрохати перевезти мене до клініки. Цим я й Сто-верові показав би, що... що не для нагороди чи для чого іншого рятував його. Ще більше довір'я в нього було б. Га? Як ти думаєш?
— Та понятно!
— А він же часом, може, приїжджав би провідати мене в клініці. Правда? А потім, може, якої-небудь служби попрохав би в нього. Га? Як ти думаєш?
— Та понятно! Не може ж бути, щоб коли-небудь та не провідав людину, що життя йому врятувала. Або й службу... Повинен би. Що ж, переїжджай до клініки. А то як будеш отак хвилюватись, то й ні справі, ні собі самому від того користи не буде.
Петро знов заслаб, заплющив очі, мертво затих. Кіндрат боявся поворухнутись і тримав його руку, стараючись несильно дихати, щоб не хитати тієї руки своїм боком.
— Ні...— раптом тихо покрутив головою по подушці Петро. — Не можна переїжджати. Не можна.
— Чому, Паню?
— "Чому". Тому, що пропала тоді справа. Раз-два, може, приїде, а там... запропонує "нагороду" та й од-купиться. А сюди на яку-небудь службу та не допустить потім. Куди там!.. Ні, треба лишатися. Нехай мучить, катує, що ж...
Кіндрат трудно зітхнув.
— Ну що ж тоді, лишайся, Паню! Лишайся. Перетерпи для справи ще й це від тої, а лишайся. Коли сам Стовер не викине, то й вона не викине тебе звідси. Це ясно.
Петро помовчав і тихо проговорив:
— А що ж то вона думатиме про мене? Чого до клініки не хочу?
— А чор-р-ртяка її бери! — люто зашипів Кіндрат. — Хай собі дума, що хоче. Та не бери ти так до серця, як вона там ставиться до тебе... Не до тебе ж вона так ставиться, це ж не ти, а Вишнятинський. Себе забудь. Пам'ятаєш, ти мені сам це казав. Ну, й ти забудеш себе. Та — попович Вівішіскі. Ну, а як так, то так йому й треба, релігійникові паршивому, слузі буржуазії. Грай комедію і плюй собі. Хай б'є по Вівішів-ському.
Петро не знати, чи слухав. Але коли Кіндрат замовк, він прошепотів:
— Але ^к не Вівішіскі трохи не умлівав за нею, а я, ідіот, дурень, собака! Я!
— Ну, чого ж ти лаєшся? За що? Хіба ж ти знав, хто вона справді? Ну, от тепер знаєш і вмлівати не будеш. Кінець. Хто вона тобі тепер? Буржуйка. Плював ти на неї та й годі.
— О-о! — покачав головою по подушці Петро. — Без огиди думати не можу. За тисячі верст забіг би від неї, коли б моя воля.
— Та й забіжиш. От тільки коло Стовера побудеш, вивідаєш і тоді за тисячі верст додому.
Петро нічого не відповів. Очі йому були заплющені і баньки від тінів здавалися великими й синіми на всьому лиці його, а надто в куточках уст ще лишилися сліди огиди, неначе він весь пройнявся нею.
— Дай... випить... — трудно прошепотів Петро. — Там, на столику... В карафці.
Кіндрат швиденько схопився, налив у склянку жовтуватої рідини з карафки й підніс до уст Петрові.
— На, Паню.. Чекай, я піддержу тобі голову. — Він підважив лівою рукою голову Петрові, а склянку обережно підставив до уст його. Петро, напіврозплющивши очі, припав до склянки й жадібно став пити.
— Дякую... — відхилившись на подушку і знову заплющивши очі, шепнув він. — Тепер іди... Ослаб я дуже... Завтра приходь... Зранку.
— Прийду, Паню. З самого ранку. Засни гарненько. Бувай. До завтра.
— До завтра...
Кіндрат навшпиньках, неспокійно озираючись на Петра, пішов із кімнати.
Розділ XV
У передпокої коротенько диркнув два рази дзвінок. Жан Рульо похапцем вийшов з кабінету.
Люсьєн була в новому капелюшку, якого не хотіла зразу скинути, щоб Жан міг помилуватися нею в ньому. І вся вона дійсно, чи від капелюшка, чи від чого іншого, була така свіжа, туга, жвава, повна підняття.
— О, Жан, як ти мило все приготував! Я хочу чаю! Швидше, швидше, швидше! А правда, милий капелюшок? І страшно дешево: всього десять тисяч. А сукня тобі подобається? По щирості? Га?
По щирості, суконька була теж досить мила: чорна, з бронзовим відблиском, з майстерно повставлювани-ми клаптиками споріднених кольорів.
— І теж безумно дешево: двадцять тисяч! Покази-лись люди. Скрізь паніка. Просто задурно роздають речі. А ти що такий, Жане? Якісь прикрощі? Так?
Жан підсунув до краю столика чашку з чаєм для Люсьєн і сам сів у фотель по другий бік.
— Так, трохи. Часто чоловік, бажаючи миру для інших, творить собі самому війну. Може, ти скинеш сукню та капелюх, надінеш пеньюар і ляжеш? Зручніше буде.
— А правда! Ти маєш, як завжди, рацію!
Люсьєн, швидко скинувши сукню, вийняла з бібліотечної шафи свій пеньюар і перевдяглася. А капелюха скидати ще не хотілося, й вона в ньому стрибнула на канапу й лягла, простягнувши ноги в туго натягнених нільонових панчохах.
Раптом тут же вся стріпнулася і аж стала на коліна на канапі, розкинувши поли пеньюару й показуючи рожеву коротеньку шовкову спідничку. Широко, захоплено розкривши очі на Жана, вона скрикнула:
— Жане! В мене чудесна ідея! Знаєш що? Я хочу перевірити, як тебе оцінюють у Франції й за кордоном. Наприклад, в Америці!
Жан Рульо здивовано встромив у неї свої маленькі очі й поставив чашку на столик, не донісши її до уст.
— Як же ти це зробиш?
— А от як, — почала Люсьєн і смаковито втягла в себе губи, як діти, що розповідають що-небудь захопливе, — я заведу з секретарем, маркізом де Монфор, розмову про тебе і... Адже Стовер і цей маркіз, вони ж немов противники соціялізму. Правда? Ну, так от, заведу розмову і наведу її так, щоб він сказав, як вони, вороги соціялізму, оцінюють тебе — соціяліста. Вони — американці, й у них усе просто: така людина коштує стільки долярів, а така стільки. От я й...