— Я знаю, зробила-м у своєму житті багато. Ще малою бувши — з татом, потім молодицею — з чоловіком, а тепер сама гори глини перемісила, працювала людям на радість. А зроблю, чуєш, ще більше. Зроблю щось велике... здивую світ, аби світ об поли вдарився: ади, живе ще в Косові стара Цвіличка, та, яку орденом нагородили.
Вона дивувала світ навіть постоликом-попільничкою. На столі маленька попільничка виглядала, як квітка з її казкового лугу.
Було це на початку літа, коли все навколо буяло і квітло. Павлина Йосипівна, теж помолоділа, рум'яна, підмітала деркачем подвір'я. Різко пахло молодим кропом і м'ятою.
— М'ятою від сусідів заносить, а кріп — мій,— пояснила вона. Я перехилився через штахети. І раптом ударило, як блискавкою,
у вічі: на її городі майже не було квітів; не було в людини квітів, яка безмежно в них закохана! Це все одно, що в бібліомана не побачити вдома книжки. А тим часом квіти — це її улюблені взори на керамічних виробах. Вона засівала їх густо, одну квітку біля одної, компонувала їх у розетки, вінки, гірлянди.
На кераміці — свято, а в палісаднику — будень.
Я спитав її: чому?
— Гадаєш, певно, що Цвіличка перемальовує свої косиці з-за перелазу? Ая, тої самої,— запишалася.— За перелазом я сію кріп, огірки, моркву. А квіти визбирую по лісах та по горах. Прецінь, уже-м тобі казала, що голуба міського гиджуся, люблю птицю дику. І косиці теж. Домашні квіти пахнуть петрушкою, а лісові і полонинські...— не докінчила думки, обірвала й хитрувато, по-Цвіличчиному зміряла мене поглядом знизу доверху. Я здогадувався: спало їй на гадку каверзне запитання.— Вгадай-но, легінику, чим... чим пахнуть полонинські косиці?
Я вгадував:
— Вітром? Росами? Сонцем?
— І ще чим?
Гортав подумки сторінки підручника ботаніки. Хитала докірливо головою.
— Ай-яй, повинен би знати. А ще пахнуть косиці торішнім роком, передторішнім... і пахнуть глибиною минулого, в яку аж страшно дивитися. В голові паморочиться,— казала.
— Як це — квіти глибиною пахнуть?
— А так. Зірвеш, приміром, конвалію, понюхаєш — і пахне вона так, як пахла конвалія торік. Так само пахла твоєму батькові, дідові, прадідові. Второпав? Отож-то... Я тому квіти люблю, що вони незрадливі, всім поколінням служать однаково.
Мені розповідали, що замолоду Павлину Йосипівну часто можна було зустріти в лісі, в горах, на полонинах. Але нібито квітів вона не рвала, не толочила, а брала їх пригорщами в душу, не могла на них надивитись.
— Та ходила-м, чого не ходити,— стверджувала Павлина Йосипівна.— Молода була, ноги, як у сарни... Але добрі люди трохи підмальовують Цвіличку, закосичують її, як образ. Бо косиці рвала-м і під ноги не дуже дивилася. Що я, чуєш, тінь полуднева, щоб по зіллі ходити і його не толочити?
Яким би не був багатим світ карпатської флори, а цвіт Цвіличчи-ної кераміки не бідніший. І жодна з її квіток не схожа на справжню, ту, яка існує в природі.
— Хіба ж я фотограф? На живі квіти споглядаю, милуюся, а свої в душі лелію,— говорить на те Павлина Йосипівна.— Ти ж бо сам протрубив мені вуха: ви, Цвіличко, митець, ви — творець. Ось я і творю,— засміялася. І відразу споважніла.— А що, мої косиці тобі не до вподоби? Вони, правда, не пахнуть полониною... пахнуть зате дубовим вогнем.
Хвалилася: "Люблю буйство природи... шал громів і блискавиць". А сама в житті була стримана, тиха: її композиції теж стримані, хоч і вирує у них безмір прихованої енергії.
"Чуєш, легінику, люби все дике: зела, скелі, дерева. Смереки в лісі — це розгойданий хор. Одна смерека у людській загороді — зчорніла, сумна смерека, яка повсякчас зітхає. Як я..."
Неділя.
Вулиця Леніна в Косові, довга і звивиста, схожа на барвисту ріку: пливе людський потік. Відпочиваючі, просто приїжджі на один день, місцеві-таки косівчани, верховинці з сіл. Ріка котиться мимо відчинених крамничок, кінотеатру, пошти, училища прикладного мистецтва, мимо автобусної станції, скверів. Ніхто нікуди не поспішає. У вимитих вікнах будинків, що тісно туляться один до одного, відбивається, як у дзеркалах, близька синява гір. Пахне медом, розквітлою акацією, парфумами. Зрідка дихне з гір прохолодний вітер — і тоді Косів пахне живицею.
Ми з Павлиною Йосипівною теж пливемо разом з недільною рікою; ми загубилися серед натовпу, нам тут добре, затишно, і не хочеться думати, що на мене чекає автобус. Потім зупиняємося біля книгарні. Мене вабить досередини спертий дух паперу і друкарської фарби.
— Завернемо,— пропоную Павлині Йосипівні.— Куплю на дорогу книжечку.
— Та...— вона вагається.— Що я там не бачила? Молоденька дівчина за прилавком, яка, певно, знає Цвіличку
з обличчя, здивовано звела вищипані бровенята.
— Що вам запропонувати... що любите читати? — питає дівчина стареньку.
— Не звертай на мене уваги,— відмахується Павлина Йосипівна. Застигла в кутку біля прилавка, суворо стиснула губи і розглядається по книгарні. В очах майнула розгубленість.— Ти отих горобців обслужи,— каже дівчині, киваючи на табунець дітей, які цвірінькають біля барвистих книжечок.
Я гортаю якісь альбоми і водночас кидаю очима по полицях: часом у районному містечку здибаєш книжку, яку в іншому місці не купиш ні за які гроші.
— Може, й вам, Павли но Йосипівно, щось підібрати? Тут гарний вибір,— запитую Цвіличку.
— Нема чого гроші тратити,— обізвалась незадоволено.
— Гроші невеликі, а книжка...
— А книжка, легінику, замкнена для мене на сім замків,— шепоче і червоніє.— Анальфабет я... темна.— Вона оглядається на табунець дітлахів. Виджу, сороліно їй перед книжками, і переді мною, і перед молоденькою дівчиною за прилавком.
— Таке скажете,— не хочу їй вірити.
— Вір — не вір, а так воно й насправді є. Звичайно, баба Цвілич-ка не зовсім сліпа в письмі: можу й підписатися... можу й читати. Та тільки моє читання тяжке. Збираю літерку до літерки, як просо,— зітхає.
Я остовпів. Якось зразу й не йняв віри. Майже три роки знав Павлину Йосипівну, а ніколи й не закрадалася підозра, що книжки для неї — за сімома замками. Я ще думаю, що Цвіличка жартує, що це її чергова фантазія. Але в її очах бачу біль і сум.
— Ніби я винна,— виправдовується.— Де мені колись було до книжок?