— Ферштейн, ферштейн,— німець дзьобає носом, як гусак, і по хаті оком косить. А воно й косити не треба, бо напоготові, на виду моя роботонька. Купа, здається, череп'я, а ясність від нього б'є, як від паски. Шкода мені стало й своїх рук, і недоспаних ночей, і навіть того вогню, який згорів, а дзвінкість свою віддав жбанам. Жду і тремчу, що Фельдман зараз махне палицею направо й наліво,— ггіде моя праця на черепки.
Ну, що буде — то буде. Фельдман спершу поглядав на мою роботу скоса, як із дзвіниці, потім спустився нижче, осідлав окулярами нося-ру, і бачу: отетерів шваб, заворожила го' краса. Вони тоді цвенькали: ми від вас вищі, ми — культура, ми — Європа. І на тобі. Зустрівся зайда з "нової" Європи з красною красою — на красі, попри все, видно, розумівся,— і тільки глипаками лупає. Вірить і не вірить. Я ж бо стовбичу перед ним у кабатині латаній — за роки "нового порядку" геть чисто обносилася. Виджу, панові офіцерові страх як не хочеться вірити, що моїми руками краса створена, а мусить.
— Карош! — тільки й видавив з себе Фельдман і забрався геть. За ним подибали посіпаки в синіх мундирах. їм, напевно, баглося перетовкти кольбами мої горшки, і їм було смішно й страшно, що всесильний Фельдман відступив, спасував перед красою.
Сіли собі, чуєте, в авто й покотили, а я обняла горшки, вони були ще теплі, як діти після сну, і заплакала.
...Хто знає, що насправді діялося з тим Фельдманом. Можливо, в ньому жевріла крихітка здорового глузду, і він зборов у собі руйнівника, а може, і направду слов'янська краса зм'якшила його душу, викресала в ній призабуту людяність? Як би там не було, але відтоді Павлина Йосипівна повірила: краса — це також сила.
Замало було з'їсти з Павлиною Йосипівною пуд солі, щоб збагнути її до кінця: сьогодні вона здається непоказною жінкою з мисленням містечкової перекупки, завтра — поведе тебе у світ фантазії і казок, де почувається вільно, мовби живе у тому світі щодня. Сьогодні вона балакуча, відкрита, добра, завтра — замкнута, мовчазна, і рідкі слова, які видобудеш з неї, падають тобі під ноги, ніби відкушені кліщами цвяхи.
Я любив стареньку, коли вона фантазувала. Пам'ятаю, якось улітку ми перейшли міст через Рибницю й опинилися на москалівському (від назви села, що приєднане до міста) березі.
Вечоріло. В Косові то тут то там запалювалися вогні.
— Дивися-но,— сказала Павлина Йосипівна,— місто одягає окуляри. Кожен будинок одягає свої окуляри, тому вони і вночі не сліпі.
Москалівський берег, зарослий садами, стояв ще темний, неосвітле-ний, і Павлина Йосипівна продовжувала:
— На Москалівці скупляться на електрику, і тому їх хати витягають шиї до сонця, як білі гуси. А сонце вже за горою...
Малюнок був точний і поетичний: лише поет міг побачити білі хати, що злітали вище садів, ніби й направду витягували шиї за сонцем.
Ми присіли на камені над річкою і спостерігали, як курортники складали шезлонги, матраци і розходилися хто куди.
— Хай ідуть,— Павлина Йосипівна їх проводжала поглядом.— Тепер тут буде тихо і темно, як під копицею. Ти спав коли під копицею? — Я не встиг відповісти, бо вона пряла іншу нитку.— Як не говори, а слава про Косів розкотилася, мов грім: їдуть сюди літувати з Москви, Ленінграда, Києва. А що, хай їдуть... городовина і садовина дешевша. На базарі за руки хапають: купіть.
Через хвилину вдарила зовсім по іншому клавішу:
— Біда, удень ріка глухне від гамору літників. Тече собі річка поміж берегами, і ніхто не здогадається, що вона глуха. Лише я...-А надвечір'ям, коли заходить сонце, до неї знову повертаються слух і дзвінкість — від сонця.
— Як то від сонця?
— А так,— мовила цілком серйозно. Шкода, що швидко темніло і я не міг побачити її очей. Вони, напевно, сміялися.— Сонце, легінику, нікуди не заходить, воно лише ховається за гори, щоб там, далі від цікавих очей розплавитись на мідь. Черленими струмками стікає воно у води — в річки і потоки. Тому надвечір'ям наша Рибниця голосна. Ко-тить-бо черлені сонячні бризки.
— А вранці? — заохочував її до фантазування.
— Вранці все починається наново. За ніч води добігають до сходу, сонячні бризки збираються докупи, як-от на полонині вівчарі збирають плесканку бринзи,— і нове сонце готове.
Вона розповідала казки, і підозріваю — в цю хвилину сама у них вірила. Казки, можливо, служать ключем до розуміння її буйної фантазії, до того багатства розпису Цвіличчиних виробів. Один вечір, проведений в її товаристві, дав мені більше, ніж довгі години абстрактних міркувань з приводу суті її творчості. Я навіть насмілююсь твердити, що з казок-фантазій, з наївного сприйняття світу й випливає стиль її поетичних, справді народних композицій. Свій стиль майстриня не вимучувала довголітньою працею, не "виробляла", він був для неї органічний, природний. Тому й творила легко й радісно...
Рідко з якою людиною, яку знала ближче, Павлина Йосипівна не розмовляла про орден "Знак Пошани", котрим була нагороджена за заслуги в розвитку народного мистецтва. Не обминула тієї теми і зі мною. Орден для неї — це щось велике і святе. Спершу навіть побоювалася, що трапилася помилка: хто знає, чи він не був призначений для когось іншого, а для неї.
— Орден дають за велику працю... дають тому, хто чимось відзначився. Моя ж праця — така собі, гончарська, вона хоч і важка, але не голосна. Я ж бо ні жита не сію, ні будинків не споруджую; я виробляю і малюю горшки. Невелика заслуга...
— Ваші твори теж людям потрібні,— переконував її.— Так у Москві вирішили.
— Хочеш сказати, що аж у Москві, в уряді мене знають? Однієї днини, чуєш, відклав уряд усі роботи й заходився карбувати для старої Цвілички з Косова орден...
— Чом би й ні? Ви його заслужили. Ордени задурно не дають.
— Задурно — ні. Але...— В її голові ніяк не вкладалося, що її "знають в уряді". Там, де вершать долю всієї великої країни, пам'ятають про маленький гуцульський Косів, а в ньому — Павлину Йосипівну Цвілик.
Втім, думаю, що розмови навколо ордена, побоювання, нібито її нагородили помилково,— звичайнісінька гра. Павлина Йосипівна знала собі ціну. їй, мабуть, подобалося говорити на цю тему. Орденом вона пишалась і все боялась його загубити. А головне, боялася виявитись недостойною високої нагороди.