— Якщо по правді, то ніхто не вірив, що на цій горі знову затеплиться життя. А він, Борис Григорович, вірив. Та що казати... Бувало, днював і ночував тут. Бракувало робітників — сам брався за кельму, за лопату. Інших запалював. Із доброго вогню постало оновлення старого замку.
Щоправда, авторам проекту реставрації Одеського замку можна пред'явити також цілу низку претензій: долівки залів викладено звичайним буковим паркетом, а треба б принаймні дубовим або ще краще — художнім. Не відповідають "духові" будівлі вікна й двері другого поверху. Жорстоко посміялася з реставраторів стихія напровесні минулого року: буря, що бушувала вночі з 21 на 22 березня, скинула з даху майже третину черепиці, яку виготовляли спеціально за старовинними зразками. А тим часом відомо, що всі середньовічні замки на Україні були вкриті гонтою.
— Доведеться і нам шукати ґонтарів,— зітхав Борис Григорович, коли я буквально на другий день після бурі розмовляв з ним. Його брала досада, він уже журився: ґонту треба обробляти вогнестійкою речовиною. Мистецтвознавця господарська ця проблема могла не турбувати, а директора Галереї — обов'язково.
А Йосип Іванович тим часом розповідав далі:
— Дивні історії трапляються часом на білому світі. В минулому столітті власником замку був якийсь шляхтич Літинський. Ходять про нього легенди, що старий ночами блукав по залах і підземеллях — довбав ломом стіни й долівки, шукаючи королівського золота. Смішний був пан Літинський... Де ж те золото? Замок, щоправда, знав період пишного відродження у вісімдесятих роках XVII століття, коли король Ян III Собеський перетворив його на свою розкішну резиденцію. Тоді ж були впроваджені стави, насаджено парк, алеї якого прикрасили мармуровими скульптурами. Королівські апартаменти виблискували позолотою, дорогою зброєю. На стінах висіли коштовні гобелени. Але "бабине літо" в житті Олеського замку тривало недовго: позолота потемніла, гобелени з'їла міль, мармурові скульптури поїхали як дарунок Петрові І до Петербурга... Ми ось скільки товчемось, гори румо-вищ перекидали за ці роки, відколи замок реставруємо,— ані зламаного шеляга не знайшли. Навпаки, справжніх скарбів, я вам скажу, навіз до замку Борис Григорович... Нема їм ціни! З цілого краю зібрані.
У розпал роботи Возницький, бувало, по два-три дні не заводив свого мотоцикла й не повертався до Львова. Ночував у замку на другому поверсі в маленькій кімнатці. Уявіть собі: ніч, темрява, гулкі зали, старі стіни, язичок полум'я свічки, тиша... Возницький знає, що він у замку не самотній: десь унизу ходить із псом навколо мурів сторож Василь Герасимчук. А все ж... моторошно якось серед ночі цієї і серед тиші. Так завжди буває, коли опиняєшся віч-на-віч з історією; замок повен німотного крику, вкарбованого в камінь, гуркоту давніх воєн, лопотіння руського стягу... Якщо прислухатися, то, може, почуєш голос Івана Преслужича або вкрадливі кроки королівських двораків.
Я колись оглядав кімнату нагорі і жартував із ним:
— Ой глядіть, присняться вам польські королі.
Борис Григорович усміхався. Що йому королі? А все ж на хвилину задумаймося: у королівській резиденції селянський син із Волині має королів ні за що. Бо, власне, він, волиняк, був тут від правіків і є тепер справжнім господарем. А королі приходили й відходили.
А на подвір'я колишнього монастиря через браму, яку у Львові називають "Онуфрієвою", ідуть і йдуть люди, молоді і старі, тутешні і приїжджі, і якщо прислухатися, то вони поміж собою хвалять людину, яка відкрила для них "Онуфрієву браму" до першодрукаря Івана Федорова. Тепер будуть вони шукати Йванову плиту.
Останнє інтерв'ю узяте на подвір'ї колишнього Онуфріївського монастиря у Львові:
— Розкажіть про ще одне ваше бажання, Борисе Григоровичу.
— Одне тільки? — перепитує.— Хотілося б на цей раз знайти надгробну плиту першодрукаря Івана Федорова, що тут похований. Десь тут його могила... Ще в минулому столітті бачили цю плиту...
Я розумію Возницького. Глибоко сидить у ньому шукач і дослідник. Тому нема кінця дням, коли повертаються борги.