А проте Метрополітен-музей день при дні роїться сотнями і тисячами відвідувачів, у цьому мурашнику падають на тебе надокучливі й урочисто-натреновані голоси екскурсоводів, які наче забивають цвяхи: "Метрополітен — один з найбільших музеїв світу", "Якщо нація потребує супермузеїв, то це свідчить про високий ступінь її духовності", "Престиж — це не тільки космічні літальні апарати, це також і наш Метрополітен-музей".
Після цього починаєш розуміти, чому єгипетським скульпторам, старогрецьким керамікам та італійським середньовічним майстрам пензля так незатишно в цьому "супергармидері". Вони тут почуваються чужинцями, які супроти власної волі опинилися у ролі атлантів, що підпирають портики американського престижу.
...Якось при нагоді я оповідав Борисові Григоровичу про свої відвідини нью-йоркського Метрополітена та про американський "престиж". Возницький слухав уважно. Він бував у багатьох зарубіжних музеях, у тому числі в Луврі.
— Бог з ними,— махнув урешті рукою.— Американці — відомі хвальки, натура в них така. Хоч музеї, це я знаю з літератури, у них справді першорядні. Ну, а наші музеї... наші музеї не для престижу. Якщо Львівська картинна галерея тепер створює фактично три нові музейні заклади — в Олеському замку, де розмістимо експозицію творів стародавнього українського мистецтва, у церкві Онуфріївського монастиря у Львові відкриваємо Музей книги й книгодрукування, а у львівському костьолі бернардинів буде Музей дерев'яної скульптури... якщо, приміром, оголошується заповідником Старе місто в Ка-м'янці-Подільському, якщо найближчим часом стане заповідним район Ринку в нашому місті, то відомо, що все це робимо не для "престижу" і не для лоскотання нервів іноземних туристів. Не є це також захопленням та ідеалізацією старовини. Ми просто повсякчас пам'ятаємо мудру народну настанову про потребу вивчати, пізнавати культурну спадщину людства.
Роки, мов кур'єрські поїзди, мчать, а Кондзелевич ще й дотепер тримає його в полоні — Возницький розмірковує над манерою письма Иова, порівнює. З ким порівняєш? Хіба що з тогочасним Іваном Рутковичем. Іван, щоправда, чарує яскравістю барв, свіжістю, колоритом, він уміє бачити й зображати побутові деталі. Кондзелевич же стриманіший у колористиці, дрібниці його мовби не цікавлять, зате він прагне до психологічного розкриття образу, художник мовби постійно дивиться у вічі; він любив малювати на обличчях страждання. Це почуття, видно, було і його постійним супутником. Та і як не страждатиме, коли відгороджений від простих радостей життя глухим монастирським муром...
Йов тримав його в полоні, а на пагорбі за Олеськом посеред боліт і замулених ставків стримів чорними задимленими руїнами спалений у війну замок; замок, виявляється, теж очікував на Возницького. ГГять-шість років тому дехто говорив: "Як оте румовище реставрувати? Та краще нове приміщення збудуємо. Бо, крім затрат, думаймо також про моральні витрати. Що в замку є нашого, народного? Відомо ж бо, що буржуазні історики називали його не як-небудь, а "колискою польських королів", бо тут, бачите, народились Ян Собеський та Михайло Корибут-Вишневецький. У тому замку хіба тільки каміння пов'язане, якщо так можна сказати, з історією народу. Воно просякнуте слізьми і кров'ю... слізьми і кров'ю народною зцементоване те каміння".
А хіба цього уже так мало?
Тому й очікували замкові руїни когось, хто відчув би в камінні застарілий біль. І тим ліпше, що цією людиною виявився Возниць-кий.
Не будемо уточнювати, коли і якого дня директор Картинної галереї захопився ідеєю реставрації замку, щоб створити в ньому музей: захоплення коштувало чимало праці й часу. Треба було вивчити замок як пам'ятку архітектури, його роль і значення в історії західноукраїнських земель, і треба було пам'ятати про "королівську колиску".
Дуже скоро, однак, з'ясувалося, що два польські королі — це не більше, як епізод, хвилина в багатовіковій історії замку, а до них, до королів, в Олеську були його справжні господарі... був воєвода Іван Преслужич із побратимами, котрі майже ціле століття після розпаду Галицько-Волинської держави тримали на заборолах Олесько-го замку руський стяг. На Преслужича, на збунтоване Олесько вирушив із королівськими військами мазовецький князь Казимир, одначе руський стяг майже цілий рік майорів над обложеною фортецею.
Це був чи не останній спалах боротьби за відновлення руської державності на галицько-волинських землях; то був острівець, який згодом затопило польсько-литовське море.
У замку, виявляється, проживав батько Богдана Хмельницького — Михайло Хмельницький, коли служив при дворі руського воєводи Яна Даниловича. До речі, це відкриття належить Возницькому.
То хто ж іще щось казатиме про "королівську колиску"? Ми заповнимо замок витворами народного генія — і хай не минає цього місця ні піший, ні кінний, ні турист на автомашині.
Ні дня без роботи.
Ні дня без повернення боргів, якщо по-справжньому хочеш служити мистецтву.
Інший сказав би: "А що, мені найбільше треба?"
Враження таке, що йому таки треба найбільше. Цегла, вапно, гіпс, цемент, контракти з реставраторами, домовленості з Інститутом прикладного та декоративного мистецтва, щоб кращі студенти захищали свої дипломні й курсові роботи на базі Одеського замку: той зреконструює і покладе старовинну піч, той викує двері, той — грати на вікна, той — подбає про оформлення каміна.
А він сам, Возницький, або спускався у замкову криницю, щоб допомогти якнайскоріше її вичистити, або займався мулярством, або ж добирав у запасниках матеріал для майбутніх експозицій. Він уже розмовляв із завтрашніми відвідувачами музею: "Дивіться, яким багатством володіємо".
В Одеську Борис Григорович має заступника, котрий (це вже достеменно відомо) серцем і душею приріс до замку. Йосип Іванович Вайда працював учителем, був головою селищної Ради, займав інші адміністративні посади, та тільки Возницький відкрив у ньому вміння бути "господарем на замку". Отож, Йосип Іванович водить мене підземеллям, галереями, просторими залами й, оглядаючись, чи, бува, вигулькне звідкись всюдисущий Возницький, каже: