Є люди дивної організації. От як Володя Сосюра. Поет це був, без сумніву, геніальний, і ніхто, крім Миколи Куліша, не міг так брати слухачів в свої руки, як Володимир, Володя Сосюра. Та ось він встряє у спірку. Його вихідна позиція: А не є Б. Тим часом опонент зробив блискучий хід, кинув сніп фейєрверочних аргументів, і Володя вже гукає у захваті: "А так, так! Так я ж і говорив, що А тотожне значенню Б".
У Хвильового навпаки. Чим яскравіший фейєрверк доказів у його опонента, тим гарячіше починає працювать його мозок. Така дискусія відбулась, між іншим, і після прем'єри п’єси Миколи Куліша "Мина Мазайло" 126. Слабким пунктом п’єси я вважав те, що зміст її надто прив’язаний до інтересів однієї країни. Хай мовні проблеми, порушені автором, є пекуче актуальними на Україні. А поза нею? Як їх сприймуть десь за кордонами нашої землі?
Я мав на увазі такі європейські країни, як Франція, Англія, Німеччина. І мені здавалося, що мої аргументи неспростовні, здавалося, що загнав я свого супротивника в глухий кут. Та він стих лише на одну мить. Ось брови його крилами розлетілись, очі засвітилися, мовби сипнули іскрами. В наступну мить він уже йшов у атаку. Хай Європа, Франція, Англія. Так! А хіба ж світ починається і закінчується Європою? А ви можете мені сказати, яке враження п’єси Миколи Гуровича може справити в Єгипті, Алжірі, в Марокко, в Індії, в інших колоніальних країнах?
Час той був неспокійний. В Алжірі і в Марокко точилися війни, спалахували повстання, трусило у визвольній лихоманці Єгипет... 127
Що я міг сказати супроти цього, коли світ потрясали національно-визвольні змагання колоніальних поневолених народів? І справді, як знати, як би в тих умовах прозвучала ця п’єса геніального Миколи Гуровича?!
Був фаталіст. Твердо знав, що загине тринадцятого числа. Мав колосальну інтуїцію. Акції по колективізації країни своїми масштабами повинні були захопити його. Прийшов час знести з обличчя землі тисячолітні копиці мужицького гною. І Хвильовий начебто ожив. Зв’язався з газетами, подався у відрядження, був свідком потрясаючих картин. Пам’ятаю, після однієї такої чергової поїздки хтось із компаньйонів по поїздці, здається, Епік Григорій, захоплено розповідав про апокаліптичну картину спалення на вигоні церковного устаткування — аналоїв, престолів, хоругов, ікон, іконостасу і василькових віничків, якими священик обпорскував парафіян свяченою водою. Гриць запалювався. Горів. Хвильовий сидів блідий, зосереджений, дивився кудись через голови. Вигляд такий був у нього, немовби спинився над безоднею. І вже більше не їздив. До цієї теми не повертався.
Він взагалі любив випити. З друзями, щоб було весело, людно, з гомоном, з піснями. Але випивав від нагоди до нагоди, від іменин до хрестин.
То колись. А тепер: була нагода випити в громаді — пив у громаді, не було такої нагоди — випивав сам і все розстібав комір сорочки, немов йому душно було. Бачили, як він п’яний спав на території Шатилівської лікарні під парканом. Насувалася зима з 1932 на 1933 страшний рік. Вулиці міста заполонили постаті охлялих, голодних людей, які тинялися від будинку до будинку, рилися в смітниках, сідали відпочити під парканами, і більшість їх там і знаходили вічний відпочинок. Хвильовий посірів, став маленький, поводився, як загнаний звірок. Жив у присмерку; коли ж з’являлась якась спромога — улаштовував цілонічні бучі, оті учти під час чуми.
Цимбал. Ім’я? Забув. У 20-ті — на початку 30-х років був такий драматург. Одну його п’єсу прийняв і поставив "Березіль" 128. Були знайомі за типом: здрастуй — прощай. Скільки разів не зустрічалися — скаржився на житлові умови. В хаті тіснота, діти — не вибереш часу працювати. Яка його подальша доля — не знаю. Чи писав іще й інші п’єси? Теж не знаю.
Панів Андрій. Весь час був знайомий з ним. Жили навіть в одному будинку, віталися, і — все на цьому кінчалося. Жив він на третьому поверсі, проти Хвильового. Ходив до Хвильового позичати машинки, на якій писав свої виступи проти Хвильового. Хвильовий сердився, казав: "Ну, що ж... І такі сусіди бувають!" На вечірках любив читати набридлий всім віршик: "Коли пас я маленьким гусят, мені сонце всміхалося любо..." 129 Не любив цього вірша я. Та от випала нагода — поїхав хлопець в Грузію, в Тбілісі. Назад повернувся з циклом 130, з якого видно було, що і з Паніва міг би бути поет...
Іван Шевченко 131. З Шевченком я дружив, часто бував на квартирі у нього. Жив він у Харкові, на Ветеринарній вулиці, в одному з будинків Рад — були такі. У такому ж будинку, тільки на Пушкінському в’їзді, жили до "Слова" — Валеріан Поліщук, Григорій Епік і, здається, Олександр Громов 132.
Шевченко був симпатичний, мав хороше лагідне серце, працював у ЦК ЛКСМ, в різних комсомольських виданнях. Був одружений з Ідою. І втратив її після того, як її було послано на підпільну роботу в тодішню Галичину. Не знаю, де ділася вона,— там загинула чи пізніше повернулася додому?..
Був незлобливий, не задакуватий, незважаючи на свою популярність як автора хороших пісень. Десь в другій половині 20-х років був призваний в армію. Потрапив у Дніпровську флотилію. Після демобілізації до Харкова вже не повертався, переїхав у своє село Павлиші під Крюковом, коли не помиляюся. Але все ж під час його дійсної служби ми кілька разів зустрічалися. Розповідав, що в Києві познайомився з дочкою Старицького — Старицькою-Черняхівською 133. Ходив до неї на літературні вечірки. З його розповідей, стриманих, видно було, що Старицьку-Черняхівську він глибоко поважав і вечірки у неї йому давали якесь задоволення. Після того, як переїхав у Павлиші, вже не зустрічалися, навіть і не переписувалися. Хто переписувався в моторошні 30-ті роки? А потім справа застарілася, зв'язки ослабли. Від людей чув, що працював у місцевому радгоспі бригадиром.
Анатоль Крашаниця 134. Як і багато хто, до "Плуга" належав. Жив на початку 20-х років у Харкові, потім зник кудись у район. Звідти приїздив зі славою давнього літературного працівника. Писань його не пам'ятаю. Яка подальша доля — теж.
Марко Кожушний 135. Гарний, вродливий хлопець, з "молодняківців". Теж, покрутившися якийсь час у Харкові, зник у селі і... замовк. Десь наприкінці 50-х років Павло Матвійович Усенко цікаво розповідав про те, як склалося життя цієї людини. Виявляється, він був Дон Жуаном 136, мав велику владу над жіноцтвом, а надто — після війни, коли кулі розчистили поле діяльності. Упадав до знемоги. Жінки, як сказав Павло Матвійович, висмоктали з нього усе — і життєві, і творчі соки... А який Дон Жуан без соків?!