Нотатки про літературне життя 20-40-х років

Сенченко Иван

НОТАТКИ ПРО ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ 20—40-х РОКІВ

У Куліша 1 вдома був один-два рази в якійсь справі. Чистота в квартирі, у всьому охайність, порядок. Письмовий стіл — чистий, без газет, книжок, паперу й різного іншого мотлоху — відполірований блиск, до того ж не стіл, а столик, як рівняти до справжнього кабінетного стола. Ми тоді жили в Харкові в будинку "Слово". Там був просторий двір і пристойний скверик, навіть з квітами. Там і зустрічалися "слов’яне". І я кілька разів з Кулішем, бо він теж любив там проти сонечка посидіти. Хвильовий 2, Тичина 3, Вишня — ніколи в той скверик не виходили. Тоді я часто виводив у скверик своїх ще маленьких дітей 4, там і з Кулішем зустрічалися. Пам’ятних розмов не було. Справляв він на мене особливе враження: мені здавалося, що з кожного руху його, з виразу обличчя, очей ллється талант, доброта, доброзичливість, лагідність, мудрість. Бути з ним було дуже приємно.

Юрій Смолич 5 дуже щасливий, бо був присутній при серйозних розмовах Хвильового. Мені не доводилось. У перші роки життя свого в Харкові я дуже прив’язався до Хвильового, часто бував у нього вдома і — тепер розумію — не раз набридав йому своїми пустими візитами. Пізніше, в середині 20-х років, їздив з ним на полювання, ще пізніше — оселилися в одному будинку, я на другому поверсі, він — наді мною на третьому. І тут, в "Слові", перші роки частенько бував у нього.

Були й "але". Десь у 24 році або близько того в мене сталася внутрішня криза, втратив віру в себе, зненавидів (і справедливо!) своє попереднє писання, і це саме в той гарячий момент, коли на сторінках газетної хроніки мало не щодня народжувалися різні літературні організації, зокрема "Гарт" 6 в кількох одмінах. Не виходячи з "Плуга" 7, я вступив в одну з таких найновіших — хвильовистську організацію (таки ж, напевне, "Гарт") та й забув про це 8. Тим часом Хвильовий узявся гарячково наводити лад у своїй хвилястій організації, насамперед вирішив позбутися баласту. В баласт потрапив і я. Такого й такого числа, в такій і такій газеті (мабуть, це "Вісті" були) з’явилось оголошення про очищення такої і такої організації від баласту. В числі інших прізвищ було й моє. Заклопотаний своїми переживаннями, внутрішнім безладдям, я з цілковитою байдужістю сприйняв цей факт. Який там "Гарт", коли не знаєш, що робити, куди йти, що чекає в майбутньому. Жалюгіднішої постаті за мою в той час, певне, Харків не бачив. Коли про це згадав — продовжу. Вся проблема впиралася в життя: як його бачити, що в ньому бачити, як упіймати хоч маленьку ниточку від того, що називалося новим життям? І я не бачив тієї ниточки, дивився на життя, яке клекотіло навколо мене, і нічого не розумів. Нове — це, звісно, революція, революційні події, фронти, партизанська боротьба. Але ж я на фронті не був, хоч роки 1917—1921 прожив у селі 9, був свідком зміни всіх властей, але ж до пуття ні одного з тих рухів добре не знав, хоч і вважав, що знаю. І, звісно, знав, але рівно стільки, скільки пощастило вичитати з газет і брошур. Крім того, про все це я написав кілька оповіданнячків, отож вважав, що тему вичерпав (насправді й не підходячи до неї!) 10.

Отож перед усією складністю життя став малоосвічений, малодосвідчений молодик. Що з старою "партизанською" темою покінчено, для мене це було ясно, та коли не ця тема, то що, то яка тема? Життя надо мною і круг мене гриміло, я ж не бачив його! Певне, вибратися з цієї ями допомогли поїздки в Червоноград, в Шахівку 11. Там було багато цікавого. Я знав добре минуле шахівське життя і тому міг відразу побачити те, чого там раніше не було! Воно, те нове, не лежало на поверхні, треба було шукати його в глибинах, та як шукати, коли ходу до нього не знаю? Так з’явилася червоноградська тема, в якій з мукою почав намацувати паросточки нового. Отже, з внутрішньої кризи народився з трудом, з похибками, неясностями червоноградський цикл.

Повертаюся до Хвильового. Він був комуністом і — принциповим. Зобов’язання, взяте на себе, він вважав непорушним. Принаймні двічі я міг у цьому переконатися напевне. Десь у надрах тих самих 20-х років вій написав нову працю, продовжуючи, певне, цикл своїх памфлетів "Україна чи Малоросія?" 12. Цю свою працю він носив і в ЦК, там читали її. Прочитавши, осудили, зобов’язавши Хвильового не поширювати її. Ми йшли з ним вулицею, він розповідав про цей випадок. Спочатку мені, звісно, хотілося попросити його рукопис прочитати. Та це був перший імпульс, зразу ж по тому я відчув, що не маю права цього робити, і ще відчув, що він не зміг би цього зробити, не зміг би поламати свого слова. У ВАПЛІТЕ я прийшов, здається, тоді, коли Хвильовий, Яловий, Досвітній 13 були виключені вже звідти або справа доходила до виключення 14. І от їх виключили. І тоді та й по тому чимало писалося, що це був хвильовистський маневр, викрут, що, залишивши організацію, він насправді продовжував і надалі керувати нею.

Це невірна, упереджена думка.

У ці роки я додому до нього вже не ходив, але зустрічатися доводилося часто — у видавництвах, у Будинку Блакитного в книжкових крамницях і просто на шумливій Сумській. Історія з баластом для мене ніколи не була історією, я про неї давно забув, а з Хвильовим налагодилися звичайні добрі взаємини. Зустрівшись, ми не обминали один одного, спинялися, розмовляли. Траплялося таке, що я проводив його додому. При таких зустрічах про все говорили, крім життя ВАПЛІТЕ. Він твердо дотримувався своїх зобов'язань, і я глибоко поважав його за це.

Він був солдат, жилавий, легкий, спритний. В армії служив у піхоті, ходив швидко: іде — тільки холоші метляються! Одного разу поїхали на полювання на Лиман двома групами. Перша група виїхала раніше, а друга затрималася. До складу другої групи входили Хвильовий, Гриць Коляда 15 і я. Вже звечоріло, і треба було поспіти на вечірній переліт. Отут Микола Григорович і показав себе! Гриць і я були вищі за Хвильового на зріст, молодші на якийсь десяток років, та коли довелося позмагатися в спритності з Хвильовим, коли довелося поспішати, з’ясувалося, що проти старого солдата ми просто сирі глиняні вальки. Він ішов, а ми з Грицем бігли навздогін, молоді, дужі вахлаки.